ПРАВОРАДИКАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ В СУСІДНІХ ДЕРЖАВАХ І ЇХ ВПЛИВ НА ПІДТРИМКУ УКРАЇНИ

Іван Гомза,

Кандидат політичних наук, професор факультету магістерських соціальних та гуманітарних

студій Київської Школи Економіки

Вступ

Країни т. зв. «Вишеградської четвірки» (Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія), які в 90-х рр. ХХ ст. об’єдналися у неформальний клуб з метою формувати політики, що з найбільшою імовірністю сприяли б інтеграції учасниць із ЄС і НАТО, між 2010 і 2015 рр. пережили глибоку політичну трансформацію. Як наслідок, станом на 2026 р. зі старанних учнів у царині демократії та належного врядування вони перетворилися на головних критиків багатьох аспектів політик ЄС, а у внутрішньополітичному вимірі розпочали якщо не повноцінний авторитарний дрейф, то демонтаж основоположного принципу демократії – системи стримувань і противаг. Наслідки зазначеної метаморфози проявилися сповна і у ставленні до України: на противагу настроям 2000-х років, коли «Вишеградська четвірка» брала до уваги інтереси країн Східної Європи, що не належали до євроатлантичних структур, угруповання перетворилося на голосного критика та навіть локомотив недружніх заходів щодо України.

Особливий центральноєвропейський шлях, яким право-популістські політичні рухи здобули політичну владу та почали визначати характер політичного режиму і, відповідно, державної – зокрема зовнішньої – політики, став можливим завдяки поєднанню структурних та акторних чинників.

Оскільки право‑популістський поворот у Центральній Європі впливає на відносини з Україною, для Києва це означає необхідність враховувати не лише інституційні позиції ЄС, а й політичну динаміку сусідніх держав, що визначає якість регіональної підтримки та перспективи інтеграції.

Правий популізм як чинник політичної динаміки в Центральній та Східній Європі

Визначальним чинником політичної динаміки в Угорщині, Польщі та Словаччині та Чехії є не так радикальний націоналізм, як правий популізм. Саме він відповідальний за трансформацію політичних режимів, формування внутрішньої та зовнішньої політики, а тому і визначає характер відносин із Україною.

У цій роботі популізм концептуалізується як стратегія здобуття та реалізації політичної влади, що ґрунтується на масштабній мобілізації реально чи уявно виключених із політичного процесу верств населення шляхом використання антиелітарної риторики. Масштабну мобілізацію за допомогою антиелітарної риторики застосовують як опозиційні політики (звинувачуючи можновладців у нерозумінні потреб народу), так і інкумбенти (мобілізуючи громадян проти «транснаціональних корпорацій» чи «економічних махінаторів»).

Ця рамка особливо придатна для аналізу Центральної та Східної Європи, де популістські сили неодноразово здійснювали – і продовжують здійснювати – перехід від вуличної політики до партійної діяльності та державного управління.

Політичні актори отримують стимули до використання популізму за певних умов, а саме: поширення відчуття, начебто політична система є нечутливою до потреб громадян; скандали, які демонструють аморальність та зловживання владою з боку представників еліт; уявлення про загрози існуванню політичної спільноти. За таких умов популістська стратегія стає ефективним інструментом мобілізації та легітимації політичних дій.

Залежно від соціально‑політичного контексту популізм фокусується на ключових проблемах і формує риторику одного з двох типів: ексклюзивістську або інклюзивну.

Звертаючись до інклюзивної риторики, актор застосовує стратегію лівого популізму, що прагне інтегрувати до політичного процесу широкі соціальні групи, які раніше були маргіналізовані, і робить наголос на соціальній справедливості та перерозподілі ресурсів.

Натомість звертаючись до ексклюзивістської риторики, актор застосовує стратегію правого популізму, що характеризується ксенофобськими тенденціями, переконанням, що держава має належати виключно «корінним» представникам нації, а «чужинці» становлять для неї загрозу. Правий популізм супроводжується недовірою до міжнародних інституцій та акцентом на захисті «національної автентичності».

У країнах Центральної та Східної Європи домінує саме правий популізм. Важливим регіональним чинником його поширення стала економічна тривога, пов’язана зі сприйняттям економіко-політичної ситуації окремими соціальними категоріями, які хоча й живуть у сприятливих соціально‑економічних умовах, але порівнюють власні труднощі з позитивними національними показниками й доходять висновку, що не отримують того, на що заслуговують. Оскільки економічна ситуація в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині залежить не лише від політик національних урядів, а й від рішень усього ЄС, питання про характер стосунків із європейськими інституціями стали частиною мобілізаційних закликів правих популістів у регіоні. А оскільки зовнішня політика ЄС після 2022 р. стосується таких наріжних питань, як відносини з Україною та відносини з РФ, ці відносини опинилися в епіцентрі уваги правих популістів.

Угорщина як матриця правого популізму в Центральній і Східній Європі

Угорщина перетворилася на бастіон правого популізму внаслідок тривалої та цілеспрямованої роботи Віктора Орбана, яка, втім, не була б настільки успішною поза сприятливими структурними обставинами, а саме:

• нищівним впливом фінансової кризи 2008 р. на національну економіку, яка не лише погіршила матеріальний статус значної частини суспільства, а й змусила звернутися по позики до ЄС та Міжнародного валютного фонду, що надали кошти за досить жорстких умов. Це сприяло поширенню переконання, начебто країна опинилася під «зовнішнім управлінням»;
• кризою політичних опонентів Орбана, передусім Угорської соціалістичної партії, послаблення якої відкрило шлях до переконливої перемоги партії Орбана на виборах 2010 р., що дозволила йому одноосібно сформувати уряд, внести зміни до Конституції, заповнити суддівський корпус політичними союзниками та взяти під контроль ЗМІ.

З 2014 р. Орбан послідовно впроваджував право-популістський курс. Знаковою у цьому плані стала промова в трансильванському містечку Беїле-Тушнад (Румунія) на щорічному фестивалі угорських правих сил. Орбан свідомо обрав цей захід, аби видати себе за лідера етнічних угорців, активувавши таким чином ірредентистські мотиви, притаманні окремим сегментам угорського суспільства. Зміст промови не менш відверто кидав виклик нормам ЄС. Орбан прямо підважив принцип ліберальної демократії, розкритикувавши неспроможність ліберальної держави забезпечити «національне благо» і захист від боргової кризи.

Міграційна криза 2015 р. стала каталізатором поширення правого популізму, адже поява мігрантів – «чужинців», прийом яких «європейські наднаціональні технократи» нав’язували Будапешту нібито з метою «зруйнувати культуру і гомогенність нації» – пропонувала ідеальний спосіб використати страхи і ресентимент для посилення позицій «Фідес». Вибори 2018 р. засвідчили ефективність обраної стратегії: партія Орбана здобула третю поспіль перемогу, зберегла дві третини депутатських мандатів, фактично перетягнувши голоси радикальних націоналістів («Йоббік») та відсунувши лівих і центристів на політичний маргінес. Фундаментом перемог «Фідес» було поєднання антиелітарної риторики з успішною мобілізацією окремих категорій населення.

Після перемоги на виборах 2022 р., де «Фідес» вчергове здобув дві третини мандатів, Орбан відверто окреслив ставки і суперника в цьому протистоянні, зазначивши: «Ми здобули таку велику перемогу, що її видно навіть з місяця, а вже точно з Брюсселя… Перемогла християнсько-демократична національна політика, і ми повинні сказати Брюсселю, що це не минуле, а майбутнє». Вибори 2022 р. відзначилися ще одним знаковим результатом: у парламент пройшла ультранаціоналістична, крайньоправа, націонал-консервативна, євроскептична партія Рух «Наша Батьківщина», порівняно з якою платформа «Фідес» видавалася помірковано-центристською.

Зовнішня політика для Орбана відігравала переважно роль мобілізаційного елемента для досягнення переваг у внутрішній політиці. А оскільки роль головного внутрішнього ворога для угорських правих популістів відігравали ліберальна демократія та її наднаціональне інституційне уособлення – ЄС, – у зовнішній політиці Орбан активно критикував і чинив опір політиці ЄС, а також шукав союзників як серед ідеологічно споріднених рухів, так і серед випадкових попутників. Зокрема, з 2015 р. він вступив у партнерські стосунки з правими популістами Центральної Європи, передусім із польською «Право і справедливість». Поза регіональним контекстом Орбан активно просував власний варіант «Східної політики», зміцнюючи економічні зв’язки з Росією та Китаєм. Російський чинник був особливим не лише через приватний інтерес Орбана на енергетичному ринку, а й тому що Угорщина тривалий час залишалася однією з найбільш залежних від Росії держав ЄС в енергетичному плані.

Стосунки Будапешта та Києва, з іншого боку, були парадоксально нерівними. Починаючи з 2017 року Будапешт дедалі частіше критикував українське законодавство про освіту та мову, позиціонуючи себе як захисника прав угорської меншини на Закарпатті. Такий крок був елементом мобілізаційної практики, адже для захисту угорців за кордоном нація, за задумом, повинна була об’єднатися навколо лідера.

З початком повномасштабної агресії РФ Орбан ще відвертіше використовував зовнішньополітичний контекст для внутрішньої мобілізації, позиціонуючи себе як гаранта «мирного шляху» і відмовляючись від активної підтримки України. Кульмінацією стала відверта ворожнеча: Угорщина висунула 11 вимог до України, фактично підважуючи її суверенітет, систематично блокувала європейські пакети допомоги, затримувала рішення щодо переговорів про вступ України до ЄС і дедалі частіше представляла Україну як тягар для Європи і загрозу для мирного розвитку Угорщини.

Недружні кроки щодо України, втім, відображали передусім логіку угорської внутрішньополітичної боротьби у 2022–2026 рр.: для виборів 2026 р. «Фідес» обрав популістську стратегію використання образу «чужинця», який несе загрозу національній спільноті, – і Україна, країна-сусідка з угорською меншиною та учасниця війни, чудово пасувала на цю роль.

Головне питання, яке постало після нищівної поразки «Фідес» на виборах 2026 р. та приходу до влади П. Мадяра на чолі партії «Тиса», полягає в тому, чи покращить відхід Орбана українсько-угорські стосунки. Наведений вище аналіз закликає до обережного й обмеженого оптимізму. Орбан обрав конфронтаційний курс у стосунках із Києвом – і, ширше, з Брюсселем – не через особливі цінності чи ідеологію, а тому що відкидання лібералізму та націоналізм користувалися попитом в угорському суспільстві й сприяли його політичному домінуванню.

«Тиса» має низку ознак популістської сили:

1. Це типова партія, створена під лідера.
2. Зліт партії почався у 2024 р. на хвилі скандалу, пов’язаного з педофілією осіб, близьких до «Фідес».
3. У боротьбі проти домінування «Фідес» Мадяр постійно вказував на те, що еліти з кола Орбана і сам прем’єр практикують корупційні оборудки коштом простих угорців.
4. Головним способом взаємодії Мадяра з виборцями була пряма мобілізація – тобто методи, що дозволяють уникнути традиційних партійних структур.

Усі зазначені чинники є типовими елементами популістської стратегії. У поєднанні з тим фактом, що Мадяр близько 20 років був членом внутрішнього кола «Фідес», зберігши приязні стосунки з низкою колишніх колег, а на виборах він сприймався частиною електорату не як нова сила, а як консервативний політик, можна резюмувати, що новий прем’єр матиме низку підстав поступово змінювати свою риторику і, відповідно, політику, аби відповідати запитам право-популістських виборців. Безперечно, перші сигнали, які наразі подає Мадяр, натякають на більш гармонійні стосунки з Брюсселем, адже він прагне розблокувати мільярди євро фінансової допомоги з ЄС, а тому обіцяє «антикорупційні заходи, приєднання Угорщини до Європейської прокуратури та відновлення незалежності й свободи судової влади, преси та вищої освіти». Але поряд із поступками до ЄС він виявляє певну жорсткість у риториці щодо України, адже, демонструючи силу, популісти при владі подобаються власному електорату. Це означає, що Києву варто схвально реагувати на будь-які дружні ініціативи уряду Мадяра, але водночас усвідомлювати, що Будапешт може будь-якої миті погіршити стосунки у трикутнику ЄС – Україна – Угорщина.

Правий популізм із національним колоритом: випадки Польщі, Словаччини та Чехії

Головною причиною тривалого домінування «Фідес» в Угорщині на додачу до структурних чинників була колонізація партією державних структур та слабкість політичної опозиції. У Польщі, Чехії та Словаччині, що перебувають у схожих структурних обставинах, праві популісти виявилися менш успішними в захопленні держави та ослабленні опозиції, що призвело до меншого строку перебування при владі та наявності обмежень на те, що популісти при владі кажуть і роблять.

У Польщі консервативна, нативістська та неліберальна, тобто право-популістська «Право і справедливість» (ПіС) прийшла до влади в 2015 р., коли в травні представник партії Анджей Дуда переміг на президентських виборах, а у жовтні, отримавши 235 мандатів, ПіС сформувала більшість і, відповідно, уряд. Перемогу забезпечила риторика засудження посткомуністичних ліберальних еліт і Заходу як носія технократичного лібералізму. Ця риторика знайшла відгук у значної частини населення завдяки ресентименту, який сформувався в добу політико-економічного переходу внаслідок відчуття приниження, що поширилося через необхідність копіювати досвід Західної Європи як єдино правильний. Політична ситуація лишилася незмінною після парламентських виборів 2019 р. та президентських перегонів 2020 р., за підсумками яких виконавчу та законодавчу гілки влади продовжили контролювати сили ПіС. Лише за підсумками парламентських виборів 2023 р. ПіС, хоча і лишилася найбільшою фракцією, не змогла сформувати уряд, що натомість зробив блок центристської опозиції «Громадянська коаліція». Після перемоги у 2025 р. на президентських виборах представника ПіС К. Навроцького Польща офіційно існує в ситуації співіснування. Це на інституційному рівні засвідчує поляризацію польського суспільства, що закладає певні обмеження спроможності правих популістів у країні: на відміну від Угорщини, у Польщі існує активна й організована ліво-ліберальна сила, яка відіграє роль балансира щодо ПіС.

Центральне питання полягає в тому, чи матиме ліберально-демократичний табір у країні достатньо спроможності, аби зупинити право-популістський дрейф, який спостерігається в польському суспільстві. Подібно до угорської ситуації, де поряд із «Фідес» на правому фланзі політично активна радикальніша Рух «Наша Батьківщина», у Польщі потенційним актором перетягування право-популістських голосів від системної партії ПіС є «Конфедерація свободи й незалежності». Ця коаліція дрібних партій єднає у своїх лавах різні компоненти польської альтернативної правиці – лібертаріанський, ультранаціоналістичний, антисемітський. Станом на весну 2026 р., відповідно до опитувань, «Конфедерація» користується підтримкою 12-14% польських виборців, хоча на виборах вона здобула лише 7%, що є найкращою динамікою з-поміж усіх політичних сил у країні. Навіть ці показники не окреслюють верхньої межі потенціалу правого популізму в Польщі, адже окремо за голоси неліберального сегменту змагається «Конфедерація Корони Польської», яка відкололася від основної «Конфедерація» і наразі приваблює 9% поляків.

На перший погляд ситуація у Словаччині більше нагадує не польський, а угорський сценарій. Від здобуття незалежності країна залишається оплотом популізму: в 1990-х при владі перебував В. Мечіар, а між 2006 і 2026 рр., із короткими інтермецо у 2010–2012 і 2018–2023 рр., – Р. Фіцо. Його політична партія «Смер-СД» була започаткована як соціал-демократична, але вдається до стратегії саме правого популізму. Вона не є соціал-демократичною чи лівою, а сповідує принципи соціальної національної економіки, що у поєднанні з іредентизмом, клерикалізмом, недовірою до меншин, відкиданням ЄС та критикою корупції є типовою центральноєвропейською формою правого популізму.

Додатковим доказом на користь право-популістської природи «Смер-СД» слугує характер політичних союзів, які партія вибудовує: у 2006, 2016 та 2023 роках це була націоналістична Словацька національна партія, яка відзначається шовінізмом, словацьким націоналізмом та запереченням демократичних принципів. Іншим партнером у 2023 р. стала «Голос-СД» П. Пеллегріні. Паралелі між Пеллегріні та Мадяром, політиками-інсайдерами, які попри своє минуле вдаються до риторичної критики старих еліт, окреслюють подібність траєкторій Угорщини та Словаччини.

Ця подібність посилюється політикою Фіцо після 2023 р., яка ґрунтується на кількох взаємопов’язаних стратегіях: зображення ЄС, НАТО та вітчизняних медіа як ворогів держави; ручне управління державними ЗМІ; спроби заповнити судову систему лоялістами.

І попри все, Словаччина не є другою Угорщиною, адже після «вступу Словаччини в ЄС та НАТО словацькі інститути зміцніли, а демократія консолідувалася настільки, що ліво‑націоналістична та неліберальна коаліція «Смер-СД» і Словацької національної партії у 2006-2010 рр. не змогла відвернути країну від демократичного шляху», а у 2025 р. уряд Фіцо зіткнувся з масовими протестами, зменшенням парламентської коаліції та падінням рейтингів «Смер-СД», Словацької національної партії і «Голос-СД» до 17,3%, 2,8% і 7% відповідно.

***

Ситуація в Чехії у структурних вимірах нагадує словацький випадок, але внаслідок особливостей політичної системи країни – а саме наявності посади президента, якого з 2012 р. обирають прямим голосуванням і який виконує роль балансира політичного життя та його морального арбітра – спостерігаються важливі паралелі з Польщею.

Структурно, в країні спостерігається занепад соціал-демократичної лівиці, пошук альянсів з правими популістами як спосіб вирішення соціалістами цієї проблеми та ерозія довіри виборців до технократичних політиків. Чеська соціал-демократична партія, яка домінувала в політичному житті країни у 1990-х і неодноразово формувала уряд, на виборах 2017 р. отримала лише 15 мандатів, а в результаті виборів 2021 р. й взагалі не спромоглася подолати 5-відсотковий виборчий бар’єр. Оновлення, ребрендинг і побудова виборчих коаліцій виявилися неуспішними.

Траєкторію Чеської соціал-демократичної партії пояснюють загальні зміни у преференціях виборців, поєднані з провальною політичною стратегією. У 2014 р., аби набрати достатньо голосів для формування уряду, партія взяла як молодшого партнера право-популістську ANO. У 2017 р., втративши 35 мандатів, Чеська соціал-демократична партія знову створила урядову коаліцію з ANO, але цього разу сама відіграла роль молодшого партнера. Для соціал-демократів союз з ANO став катастрофою: для лівих ідейних виборців він виглядав зрадою, а для тих, хто цінував соціальну програму партії, логічнішою та вигіднішою стала послідовна підтримка ANO. Результати ANO на чотирьох послідовних виборчих кампаніях засвідчують перетікання виборців від соціал-демократів до правих популістів – подібно до ситуації в Словаччині.

Частково відповідальним за занепад Чеської соціал-демократичної партії був її лідер – а у 2013-2023 рр. Президент Чеської республіки – Мілош Земан. Учасник мирних протестів проти радянського комунізму та згодом голова партії, що відіграв першочергову роль у вступі країни до НАТО та ЄС, Земан здійснив карколомний поворот у 2013 р., коли почав послідовно виступати за співпрацю Праги з Москвою та Пекіном. У рамках «східного повороту» він критикував санкції, накладені проти РФ після анексії Криму, називав приналежність півострова «вирішеним питанням» і вважав, що Києву варто враховувати у зовнішній політиці інтереси Кремля. Саме Земан наполіг у 2014 р., аби Чеська соціал-демократична партія пішла на співпрацю з ANO, а згодом встановив партнерські стосунки з Бабішем до тієї міри, що Земана почали справедливо класифікувати як правого популіста. Власне, у 2021-2023 рр., коли Бабіш втратив урядову посаду, саме Земан був офіційним рупором популізму та активним критиком ліберально-демократичного курсу прем’єр-міністра Фіали

Роль президента як балансира чеської політичної системи не менш відверто проявилася після 2025 р., коли ANO вчергове спромоглася сформувати уряд, але посаду президента натомість обіймає центрист П. Павел. Як і у польському випадку, демократичні сили мають достатньо ресурсів, аби стримувати популістський приплив. Ця структурна констеляція є надзвичайно важливою для України, адже Чеська республіка, за ініціативи Павела і Фіали, була відповідальна за забезпечення ЗСУ артилерійськими набоями. Показово, що хоча під час виборів Бабіш зазначав, що Прага вийде з проекту, цього не сталося, оскільки чеська промисловість отримує важливі дивіденди з нього, але також і завдяки діяльності Павела.

***

Спільним між Польщею, Чехією та Словаччиною є значний виборчий потенціал правих популістів, який, тим не менше, між 2015 і 2026 рр. вдавалося обмежувати ліберальнішим політичним силам і інституціям, унаслідок чого навіть перебуваючи при владі вони не мають такої широкої свободи дій, яка спостерігалася в Угорщині.

У Польщі протиставлення традиціоналістської Польщі ліберальному ЄС та зображення країни жертвою європейських технократів призвело до того, що право-популістський уряд відійшов від та навіть порвав зі звичною прихильною до ЄС зовнішньою політикою. Трьома колонами польської зовнішньої політики були: посилення трансатлантичних зв’язків із США та досягнення національної безпеки в рамках НАТО; акцент на необхідності поглиблення та розширення ЄС; стримування та ізоляція РФ. За період правління ПіС перші дві з них зазнали ерозії: політика адміністрації Трампа суттєво підважила довіру до альянсу, тоді як у стосунках з ЄС відбувся знаковий розворот після того, як у 2015 р. тогочасна прем’єр‑міністр Польщі Беата Шидло заявила, що країни Вишеградської четвірки «запропонують власний рецепт вирішення проблем ЄС шляхом повернення влади державам‑членам». У 2015-2020 рр. Будапешт і Варшава чинили скоординований опір політиці ЄС щодо мігрантів та стратегічно використовували процедуру одностайного голосування, аби заблокувати санкції проти Польщі та Угорщини.

У цей самий період погіршилися і польсько-українські стосунки: з метою мобілізації свого електорату праві популісти Польщі почали загрожувати євроінтеграційним перспективам України, аби забезпечити перевагу власному трактуванню історичної дискусії про причини та масштаби етнічної чистки поляків на Волині. Згодом Варшава жорстко критикувала політику пам’яті в Україні. Початок російсько-української війни означився моментом солідарності з українським народом та важливим внеском Варшави у спроможність України протистояти вторгненню. Але в 2023 р. ініціативи «Конфедерація свободи й незалежності» та «Конфедерація Корони Польської», які прагнули здобути додатковий економічний капітал у вигляді прихильності фермерів, що вважали себе жертвами політики ЄС, яка дозволила тимчасовий експорт сільськогосподарської продукції з України, призвели до блокади польсько-українського кордону. У 2024-2026 рр. націоналістична агітація призвела до суттєвого погіршення ставлення поляків до українських біженців, а одним із головних локомотивів цієї тенденції був Браун. У 2025 р. в інтерв’ю угорському часопису Президент Навроцький підкреслив глибину угорсько-польського партнерства – і неформальний союз неліберальних режимів Центральної Європи – та окреслив програму польських правих радикалів щодо стосунків із Україною: імперська політика РФ становить загрозу регіону, тож спротив України вітається та підтримується, але вступ України до ЄС суперечить національним інтересам Польщі.

Ідея, начебто стратегічні інтереси Варшави простягаються достатньо далеко, аби включати військову та економічну співпрацю з Києвом, але європейська інтеграція лежить поза їхніми межами, відповідає поглядам словацьких правих популістів на зовнішню політику. Між 2020 і 2022 рр. коаліція ліберально-центристських партій вбачала у співпраці Братислави з НАТО та ЄС головний спосіб захисту словацьких інтересів. Вторгнення РФ в Україну призвело до посилення співпраці Братислави та Вашингтона і однозначної підтримки Києва. Також Словаччина передавала Україні різні види озброєння, отримуючи фінансову компенсацію від уряду США. Перемога «Смер-СД» на виборах 2023 р. позначила важливі зміни в зовнішній політиці Братислави: Фіцо проголосив, що провадитиме політику «всіх азимутів», що серед іншого означало поглиблення стосунків із Пекіном і відновлення спілкування з Москвою. Нова багатовекторність досягалася коштом словацько-українських стосунків: Фіцо категорично висловлювався проти постачань зброї Україні та продовження санкцій проти РФ, погрожував, що Словаччина призупинить продаж електроенергії Україні, і вважав, що підтримка України з боку ЄС шкодить інтересам країн-членів, а тому обіцяв блокувати голосування за надання фінансової позики від ЄС Україні.

Попри полум’яну риторику Фіцо, баланс відносин Братислави з Києвом за його правління є досить прагматичним: словацькі виробники продовжували продавати зброю Україні, Фіцо не блокував рішення про надання позики в 90 млрд євро та двічі висловився на підтримку перспектив України долучитися до ЄС – у 2025 і 2026 рр. Імовірно, на потепління стосунків у 2026 р. вплинула поразка союзника Фіцо Орбана на угорських виборах і той факт, що Європейський парламент 418 голосами ухвалив резолюцію, яка закликала Європейську комісію розпочати процедуру перевірки дотримання верховенства права в Словаччині.

Висновки

Ані нова влада в Угорщині, ані зиґзаґи зовнішньої політики Фіцо, ані співіснування у Польщі та Чехії не повинні затуляти важливий і спільний тренд у стосунках центральноєвропейських правих популістів із Україною: їм притаманна жорстка риторика, поєднана з транзакційним підходом, тобто бажанням прагматично просувати стратегічні інтереси. Стратегічні інтереси варіюються від геополітичних розрахунків до економічних субвенцій для Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини, а Україна не завжди виступає суб’єктом відповідних транзакцій. Більше того, бачення геополітичних ризиків і вигод не є одновимірним для правих популістів Центральної Європи: попри спільну нелюбов до ЄС, польська сторона пішла на розрив з угорською, коли постала загроза російського імперіалізму, тоді як Фіцо – як і Орбан – намагалися підтримувати робочі стосунки з РФ. Орієнтуватися в такому фарватері для Києва стає дедалі складніше, але не можна випускати з виду стратегічну мету стосунків України з країнами Центральної Європи, а саме: уникнення формування поясу недружніх контрагентів в особі Болгарії, Румунії, Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, адже їхні спільні дії спроможні у дипломатичному та фізичному сенсі заблокувати західний кордон України. Відповідно, необхідно мінімізувати реакції на неприємну риторику і продовжувати надавати правим популістам при владі приводи позитивно тлумачити взаємодії з Україною. Врешті-решт, не через любов до України, а через безпосередню вигоду уряди Бабіша та Фіцо продовжили продавати зброю, польські активісти деблокували кордон, а угорські популісти в особі Орбана розблокували позику ЄС для України після поразки «Фідес» на виборах 2026 р.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.