ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ У ФОКУСІ ГЛОБАЛЬНОГО СУПЕРНИЦТВА: ВИКЛИКИ І МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ
Віра Константинова,
голова правління ГО «Центр геополітичних досліджень “КОНСТАНТА ЕР ЕНД ДІ ГРУП”»
Резюме
Центральна Азія (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) перетворилася на один із найбільш стратегічно динамічних регіонів Євразії, де перетинаються конкуруючі інтереси глобальних та регіональних акторів. Жоден із них не має беззаперечного домінування. Держави регіону дедалі впевненіше реалізують багатовекторну зовнішню політику, спрямовану на максимізацію стратегічної автономії та диверсифікацію партнерств.
Росія поступово втрачає регіональну першість під тиском воєнних прорахунків, санкцій та зростання китайського впливу. Китай закріпився як головна геоекономічна сила, проте його політичний та соціальний вплив залишається обмеженим. ЄС посилює присутність як найбільший іноземний інвестор і ключовий промоутер Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту (ТМТМ). США переорієнтовуються на транзакційну «мінеральну дипломатію», тоді як Туреччина, країни Затоки та азійські держави формують власні ніші впливу.
Присутність України в регіоні залишається структурно слабкою, договірно-правова база – застарілою, інформаційна присутність обмеженою. Водночас інституційні кроки України 2025-2026 років сигналізують про зміну підходу. Країни Центральної Азії (ЦА) дотримуються обережного нейтралітету щодо війни проти України, уникаючи як визнання російської парадигми, так і відкритої підтримки української позиції. Це прагматичне хеджування ризиків, яке залишає простір для поглиблення взаємодії за умови правильного підходу.
Аналіз проблеми
Центральна Азія набуває дедалі більшого значення як конкурентний геополітичний простір, що зумовлено комплексом взаємоповʼязаних структурних чинників: ерозією норм ліберального міжнародного порядку, загостренням міждержавної стратегічної конкуренції та зростанням ваги континентальної взаємопов’язаності в євразійському вимірі. Регіон, що об’єднує п’ять пострадянських держав і розташований на перехресті між Росією, Китаєм, Південною Азією та Близьким Сходом, володіє унікальним поєднанням стратегічних активів: запасами вуглеводнів, рідкісноземельними металами, критичними водними ресурсами та контролем над ключовими транзитними коридорами.
Стратегічне середовище регіону формується під впливом конкуруючих порядків денних провідних зовнішніх акторів – Росії, Китаю, США, ЄС, Туреччини та Ірану. Сукупний вплив системних шоків останніх років – повномасштабного вторгнення Росії в Україну, західного санкційного тиску, нестабільності в Афганістані та стратегічного розширення китайської ініціативи «Один пояс, Один шлях» – кардинально переосмислив роль Центральної Азії: з периферійного пострадянського простору регіон перетворився на ключовий театр геоекономічного та геополітичного суперництва.
Макроекономічні перспективи регіону залишаються загалом позитивними, хоча й позначені уповільненням. Очікуваний середній темп зростання у 2026 році становить 4,8-5,2% порівняно з понад 6% у 2025 році. Рушійними силами виступають внутрішній попит, грошові перекази та інфраструктурні інвестиції, тоді як ключовими ризиками залишаються волатильність сировинних ринків та структурна залежність від Росії і Китаю. Попри сприятливу економічну динаміку, регіон зберігає суттєву вразливість до зовнішнього тиску, що в довгостроковій перспективі може генерувати важкопрогнозовані дестабілізуючі наслідки для регіональної стабільності.
З метою ідентифікації ключових викликів та потенційних можливостей для України в межах цього дослідження застосовуватиметься багатовимірний аналітичний підхід. Зокрема, аналіз охоплюватиме динаміку двосторонньої торгівлі упродовж 2022-2025 рр., обсяги прямих іноземних інвестицій (ПІІ), рівень та характер військової присутності, а також кількісні параметри трудової міграції з країн регіону до держав-реципієнтів. Додаткову увагу буде приділено показникам освітньо-академічної взаємодії, інституційній та інфраструктурній спроможності забезпечення культурно-гуманітарного співробітництва, що дозволить сформувати цілісне уявлення про сучасні тенденції регіональної взаємозалежності та їхній вплив на національні інтереси України.
Росія розглядає Центральну Азію як зону привілейованого впливу в межах доктрини «близького зарубіжжя», реалізуючи комплексну стратегію утримання регіону у власній орбіті через інституційні, економічні, безпекові та гуманітарні інструменти. Архітектура російської присутності спирається на СНД, ЄАЕС та ОДКБ як механізми інституційного закріплення залежності, доповнені двосторонніми військовими угодами, трудовою міграцією, медіапростором з російськими наративами. Ключовою стратегічною метою Кремля залишається недопущення трансатлантичної та ширшої західної військово-політичної присутності в регіоні при одночасному стримуванні надмірної китайської експансії, без переходу до відкритої конфронтації з Пекіном. Важливими складовими російської стратегії є забезпечення власних економічних інтересів, підтримання впливу через механізми трудової міграції, медіаприсутність і культурно-гуманітарні зв’язки.
Економічна присутність Росії залишається суттєвою. Казахстан формує 55-60% товарообігу РФ із регіоном – 27,4 млрд дол. США у 2025 році, та абсорбує 23,6% від загального обсягу ПІІ (17,1 млрд дол. США), залучених країною у 2024 році. Узбекистан є другим за величиною регіональним торговельним партнером завдяки промисловій кооперації та реекспортній діяльності. В Узбекистані функціонує 3200 компаній з російським капіталом із загальним портфелем близько 44 млрд дол. США; товарообіг перевищив 13 млрд дол. США у 2025 році з декларованою метою досягнення 30 млрд дол. США до 2030 року. Росія має сильні позиції в Киргизстані та Таджикистані, задіюючи міграційні та освітні інструменти. Нейтралітет Туркменістану дозволяє країні залишатися на засадах багатосторонньої дипломатії.
Російські інвестиції концентруються у сферах будівництва, ІТ, промисловості та енергетики. Очікується, що у найближчі роки російська інвестиційна присутність продовжить розширюватися, зокрема у сферах ядерної енергетики, енергетичної інфраструктури та промислової локалізації виробництва. Розширення російських інвестицій у ядерну енергетику та промислову локалізацію в Узбекистані та Казахстані є продуманим кроком до формування технологічної залежності в критичних галузях, що забезпечує механізми впливу, які зберігатимуться навіть в умовах подальшого погіршення політичних відносин.
РФ залишається єдиним зовнішнім актором із інституційно закріпленою мережею військових баз: 201-а база в Таджикистані – найбільший закордонний російський військовий обʼєкт, авіабаза Кант у Киргизстані та стратегічні обʼєкти протиракетної та протисупутникової оборони в Казахстані.
Незважаючи на зростаючу економічну могутність Китаю в регіоні, Росія залишається основним напрямком для молоді та трудових мігрантів Центральної Азії. Згідно зі статистикою за 2023 рік, в російських університетах навчалося 185200 студентів із Центральної Азії порівняно з 32500 у Китаї. Близько 3,5-4 млн трудових мігрантів із регіону, переважно з Узбекистану, Таджикистану та Киргизстану, залишаються на російському ринку праці. Усі три країни демонструють помітне скорочення потоку у порівнянні з 2024 р., що може свідчити про тенденції до структурної переорієнтації трудової міграції. Проте російський напрямок залишатиметься актуальним, а російська мова продовжує функціонувати як інструмент карʼєрної та фінансової мобільності.
Разом із тим, позиції РФ у ЦА істотно послабилися під впливом воєнних прорахунків та економічних втрат, пов’язаних із веденням війни проти України. Додатковими чинниками стали зниження сприйняття російської військової могутності, негативний ефект західних санкцій, зростання занепокоєння держав регіону щодо російського ревізіонізму, а також посилення економічного впливу КНР. Хоча Москва й надалі зберігає значний вплив, її здатність до беззаперечного домінування в регіоні поступово зменшується.
Китай закріпився як домінуючий зовнішній економічний актор у Центральній Азії, реалізуючи стратегію, що поєднує торговельну інтеграцію, інвестиції в інфраструктуру, кредити на розвиток та цифрову експансію, зокрема експорт технологій спостереження. Цілі КНР включають забезпечення стабільності західних кордонів Сіньцзян-Уйгурського автономного району (СУАР), запобігання ісламізації, розширення звʼязків між країнами-учасницями ініціативи «Один пояс, один шлях», забезпечення імпорту енергоносіїв та сировини, збільшення політичного впливу при мінімізації військової взаємодії та зменшення монопольного впливу РФ на Євразію.
Торгівля КНР із регіоном досягла рекордних 106,3 млрд дол. США у 2025 році, утричі більше, ніж десятиліття тому. Казахстан є найбільшим партнером Пекіна, на який припадає майже половина торгівлі (48,7 млрд дол. США). Економічний вплив КНР особливо відчутний у Казахстані, Киргизстані та Туркменістані.
Попри економічне домінування, Китай стикається зі стійким антикитайським сентиментом, зумовленим занепокоєнням щодо боргової залежності, політики стосовно СУАР та проникнення «мʼякої» сили – на пʼять країн ЦА 13 Інститутів Конфуція (2024 рік). В Туркменістані розташований Китайський центр мовної освіти та співробітництва, який також фінансується Міністерством освіти Китаю.
Попри традиційну обережність у безпековому вимірі, Китай послідовно нарощує регіональну присутність через спільні антитерористичні ініціативи, розвідувальну співпрацю та інфраструктуру безпеки кордонів, керуючись насамперед занепокоєнням щодо можливого поширення нестабільності з Центральної Азії на Сіньцзян. Офіційних військових баз Пекін не має, однак окремі дані фіксують фінансування низки таджицьких прикордонних обʼєктів поблизу афганського кордону. Показово, що 19 із 36 спільних військових навчань КНР із країнами регіону між 2002 і 2023 роками припали саме на Таджикистан. Це свідчить про цілеспрямований перехід Пекіна від безпекової допомоги до формування обмеженої, але реальної прикордонної присутності.
Стратегія США в Центральній Азії переживає трансформацію – від демократичного порядку денного пострадянської доби до транзакційної моделі, зосередженої на доступі до критичних мінералів, забезпеченні дотримання санкційного режиму та обмеженому балансуванні впливу Китаю і Росії. Дипломатичними рамками цієї взаємодії слугують формати «С5+1» та «B5+1». Попри значний інвестиційний портфель – близько 51 млрд дол. США, або 19% сукупних ПІІ в регіоні, торговельно-економічна присутність США залишається структурно слабкою порівняно з Китаєм чи ЄС. У Казахстані працює понад 600 підприємств із американським капіталом, більше 300 в Узбекистані. У Таджикистані налічується більше 70 спільних підприємств, багато з яких належать таджицьким громадянам, які іммігрували до США. У Туркменістані обсяг економічних проєктів, реалізованих за участю американських компаній, наблизився до 45 млрд дол. США. Окрім енергетики, критичних мінералів, спостерігається зростання інтересу американського бізнесу до сектору логістики та цифрової економіки.
Вашингтон стикається з комплексом системних обмежень: географічна віддаленість, відсутність постійної військової присутності після виходу з Афганістану у 2021 році, а також зростаючий скептицизм регіональних еліт щодо надійності американських зобовʼязань, особливо на тлі операцій у Венесуелі та проти Ірану. Вплив США підтримується переважно через фінансові інституції, технологічні партнерства, освітні мережі та санкційні інструменти.
ЄС дедалі більше розглядає ЦА крізь призму диверсифікації енергоресурсів, забезпечення стійкості ланцюгів поставок критичної сировини та зменшення залежності від Росії. Ключовим інструментом цієї переорієнтації є підтримка Серединного коридору як альтернативного євразійського маршруту в обхід російської території. Політика ЄС у регіоні зосереджується на інвестиціях в інфраструктуру, програмах інституційного розвитку, сприянні торгівлі, співпраці у сфері «зеленого» переходу, реалізації водних і кліматичних проєктів, а також розвитку мультимодальних транспортних коридорів.
Статистика підтверджує зростання ваги ЄС у регіоні, у 2024 році частка Брюсселя у зовнішній торгівлі Центральної Азії становила 24,7%. У 2025 році ЄС зміцнив свої позиції як найбільшого іноземного інвестора в ЦА, на який припадає понад 40% сукупних ПІІ регіону. Саміт ЄС-Центральна Азія у квітні 2025 року інституціоналізував це зближення. Безпекова присутність ЄС залишається функціональною через програму BOMCA.
Брюссель поступається Росії та Китаю за глибиною системного впливу через відсутність безпекової присутності, географічну віддаленість та бюрократизованість. Серед країн ЄС особливу активність до регіону проявляє Німеччина, Італія, Угорщина. Водночас питання щодо того, чи залишатиметься Угорщина активним гравцем у ЦА за нового політичного керівництва, залишається відкритим.
Конкуренція між Туреччиною, Іраном та аравійськими монархіями в Центральній Азії є органічною складовою ширшої трансформації євразійського балансу сил, при цьому кожен із акторів реалізує принципово відмінну модель присутності. Туреччина є безумовно найбільш комплексним мусульманським гравцем у регіоні, поєднуючи культурно-цивілізаційний, економічний та безпековий виміри. Організація тюркських держав слугує інституційним каркасом пантюркської інтеграції, тоді як торгівля з регіоном зросла з 6 млрд дол. США у 2018 році до 14,5 млрд дол. США у 2025 році, а кількість турецьких компаній у регіоні зросла з 4000 до понад 7000. Головними центрами турецьких інвестицій є Казахстан та Узбекистан. Анкара просуває власну транспортну архітектуру через залізничний проєкт Карс–Ігдир–Ділучжу та участь у розбудові Серединного коридору, позиціонуючи себе як незамінного інфраструктурного посередника між Центральною Азією, Південним Кавказом і Середземноморʼям. Туреччина сприймається державами регіону як прийнятний оборонний партнер попри членство в НАТО, що відображає унікальність її геополітичного позиціонування.
Аравійські монархії – Обʼєднані Арабські Емірати (ОАЕ), Держава Катар та Королівство Саудівська Аравія (КСА) – сформували інвестиційну присутність в регіоні, зосереджену на відновлюваній енергетиці, логістиці, агросекторі та фінансах. Інвестиції країн Затоки сприймаються регіональними урядами як політично прийнятні, що забезпечує їм привілейований доступ та мінімальний політичний спротив. ОАЕ є найбільш динамічним із трьох гравців: спираючись на суверенні фонди добробуту, Абу-Дабі нарощує вкладення в енергетичну та портову інфраструктуру, авіацію, концентруючи зусилля в Казахстані та Узбекистані. КСА позиціонує себе як домінуючий інвестор у «зеленій» енергетиці. Саудівський капітал найбільше представлений в Узбекистані, де працює 27 підприємств із саудівським капіталом, які реалізують близько 60 інвестиційних проєктів, включаючи найбільшу вітрову електростанцію регіону Aral Wind (5 ГВт). Двосторонній проєктний портфель із Ташкентом наблизився до 30 млрд дол. США. Катар залишається наймолодшим гравцем, проте демонструє найвищі темпи зростання: інвестиції в Казахстані збільшилися з 13 млн дол. США у 2022 році до понад 1,1 млрд дол. США у 2025 році. Попри очевидне нарощування економічної присутності, жодна з монархій Затоки не демонструє намірів щодо формування військової інфраструктури в регіоні.
Іран розглядає Центральну Азію крізь призму двох взаємоповʼязаних стратегічних інтересів: розширення доступу до євразійських ринків та подолання наслідків міжнародної ізоляції. Інструментом реалізації цих цілей слугує активне просування транспортного коридору «Північ–Південь», у межах якого Туркменістан відіграє роль критичного логістичного партнера. В умовах ескалації бойових дій в Затоці та посилення санкційного тиску партнерство з державами регіону набуло для Тегерану додаткового значення як інструмент мінімізації економічних втрат через війну. Іранська економічна присутність охоплює Казахстан, Узбекистан і Таджикистан із концентрацією інвестицій в агробізнесі, інфраструктурі та енергетиці. Показовим прикладом є агропромислові проєкти групи Golrang Industrial Group вартістю 120 млн дол. США в Казахстані.
Окрему категорію гравців в регіоні формують країни Азії, найбільш помітними є Індія, Пакистан, Південна Корея, Японія. Індія прагне закріпитися як геополітичний контрбаланс КНР, але стикається з географічними обмеженнями. Пакистан розглядає регіон передусім через призму транспортної інтеграції та китайських проектів. Південна Корея поступово перетворюється на одного з найвпливовіших технологічних партнерів ЦА. Японія концентрується на інфраструктурі, «зеленій» економіці та інституційній співпраці.
Індія позиціонує себе як стратегічно вагомий, але фінансово обмежений гравець у регіоні. Її економічна присутність зосереджена в Казахстані та Узбекистані – товарообіг з першим наблизився до 1 млрд дол. США у 2024 році, інвестиції в обидві країни сукупно складають приблизно 800 млн дол. США. Понад 600 індійських компаній працюють у Казахстані, підприємств з індійським капіталом в Узбекистані – 375. Реальний вплив Індії формується не через капітальні вкладення, а через секторальну присутність у фармацевтиці, охороні здоровʼя, ІТ та освіті, а також через інфраструктурні проєкти – порт Чабахар і коридор «Північ-Південь», що забезпечують альтернативний маршрут до регіону в обхід Пакистану. Індія розглядає ЦА як стратегічно важливий регіон для доступу до енергетичних ресурсів, врівноваження впливу Китаю та Пакистану, а також реалізації проєктів сполучення через Іран.
Південна Корея еволюціонувала від периферійного дипломатичного гравця до структурно укоріненого економічного партнера Центральної Азії. Сеул розглядає регіон крізь призму трьох стратегічних інтересів: диверсифікації ланцюгів поставок критичних мінералів, розширення промислової кооперації та геополітичного балансування в умовах зростаючої китайської присутності. Ключовими платформами залишаються Казахстан і Узбекистан: сукупні корейські ПІІ в першому перевищують 11,1 млрд дол. США за два десятиліття, 894 спільних підприємств на кінець 2025 року, в другому – 8 млрд дол. США при майже 1000 спільних підприємств станом на 2026 рік. Галузева присутність охоплює обробну та автомобільну промисловість, електроніку, цифрове урядування та енергетику. Стратегія Сеула спирається на поєднання економічної дипломатії, технологічного партнерства та «мʼякої» сили за мінімальної безпекової складової. На відміну від Росії чи США, Південна Корея вибудовує вплив виключно через економічні та технологічні інструменти, що робить її присутність політично прийнятною для всіх регіональних акторів одночасно.
Незважаючи на десятиліття дипломатичної взаємодії та допомоги, загальний вплив Японії в ЦА залишається помірним та обмеженим географічною віддаленістю, сильною конкуренцією з боку КНР, РФ, Туреччини та все частіше ЄС. Регіональну позицію Японії можна охарактеризувати як обережну, але послідовну стратегію середньої держави, що ґрунтується на економічній взаємодії, технологічній експертизі та політичному прагматизмі. Бачення Японії спрямоване на зміцнення регіональної стійкості та зменшення надмірної залежності держав ЦА від РФ та КНР, уникаючи при цьому прямої геополітичної конфронтації з будь-якою з цих держав.
Присутність України у ЦА залишається обмеженою.До 2014 року регіон сприймався як невід’ємна частина російського вектору, що гальмувало розвиток двостороннього треку, двосторонньої договірно-правової бази, форматуючи співпрацю до рамок орієнтованих на Росію інтеграційних об’єднань. З моменту початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, вона продовжувала носити інертний характер. Негативний вплив на розвиток партнерств мали окремі кадрові аспекти, фрагментована інформаційна присутність та транспортно-логістичні перепони.
Низка інституційних рішень, ухвалених у 2025-2026 роках, сприяла активізації діалогу з регіоном. Призначення Посла України в Астані, створення профільного управління у структурі МЗС України, запровадження посади спеціального представника Міністра закордонних справ з питань Центральної Азії, а також регіональне турне заступника Міністра закордонних справ України країнами ЦА сигналізують про зміну підходів України до регіону. Ці кроки засвідчили визнання центральноазійського вектору як самостійного та пріоритетного напряму української зовнішньої політики, а не лише складової ширшого азійського треку.
Перші ознаки активізації діалогу на політичному рівні стали помітними у 2025 році – відбулася перша від початку повномасштабного вторгнення РФ особиста зустріч президентів України та Казахстану (вересень 2025р.), відновилися урядові та ділові контакти з іншими країнами регіону. При цьому дані кроки не слід інтерпретувати як готовність країн відмовитися від політики нейтралітету, і тим паче кинути виклик домінуючим силам в регіоні. Наявне прагнення держав ЦА підтримувати збалансовану багатовекторну політику, зберігаючи простір для маневру між основними зовнішніми центрами тяжіння.
Загальний товарообіг України з регіоном за період 2022-2025 років склав: 2022 – 1,4 млрд дол. США, 2023 – 1,2 млрд дол. США, 2024 – 878 млн дол. США, 2025 – 881 млн дол. США. Для порівняння: у 2021 році – 2,1 млрд дол. США. Станом на 2026 рік у Казахстані зареєстровано 1 260 підприємств з українським капіталом. У Киргизстані таких компаній зафіксовано – 59 (дані за 2024 р.). На початку 2022 року в Узбекистані було зареєстровано понад 170 підприємств з українським капіталом.
За даними Національного банку України єдиною країною регіону, яка зберігає сталий інвестиційний інтерес до України останні 10 років є Казахстан. За підсумками 2025 р. Казахстан інвестував в Україну 5 млн дол. США, у 2024 р. – 11,6 млн дол. США. У свою чергу, у 2025 р. Україна інвестувала в Казахстан 18,6 млн дол. США.
До 2022 року Україна посідала позицію одного з провідних освітніх хабів Східної Європи, залучивши 84136 іноземних студентів станом на початок року. Повномасштабне вторгнення завдало суттєвого удару по освітній дипломатії як інструменту «мʼякої» сили, однак збереження понад 21000 іноземних студентів в умовах активних бойових дій у 2026 році засвідчує інституційну стійкість системи вищої освіти та її потенціал до відновлення. Туркменістан та Узбекистан зберігають присутність у топ-20 країн за походженням іноземних студентів в Україні, що свідчить про збереження гуманітарних звʼязків із Центральною Азією попри несприятливу безпекову ситуацію та посилення конкуренції з боку альтернативних регіональних освітніх центрів.
Отже, Китай лідирує в торгівлі, інфраструктурі й інвестиціях. РФ залишається «контрибутором безпеки» та ринком праці. ЄС виступає в регіоні в якості «мʼякої» сили, важливого торговельного партнера. США виявляють зацікавленість у ЦА як сировинної бази, альтернативних ланцюгах постачання мінералів, здійснюючи фінансовий тиск через санкційні інструменти. При цьому, на регіональні перспективи України впливає ситуація на фронті та перебіг дипломатичного треку, а також стан відносин зі США.
Прогнози та перспективи
Протягом наступного десятиліття Центральна Азія залишатиметься одним із найбільш динамічних регіонів Євразії. Парадигма домінування одного зовнішнього актора остаточно втрачає актуальність: регіон формується як конкурентне багатополярне середовище, де позарегіональні гравці та регіональні держави переслідують як спільні, так і часто суперечливі цілі.
Визначальною стратегічною тенденцією стане поступова ерозія російського домінування на тлі розширення геоекономічного впливу Китаю. Однак піднесення КНР не конвертується автоматично у політичну гегемонію. Держави регіону продовжуватимуть реалізовувати багатовекторну зовнішню політику, спрямовану на максимізацію вигод від співпраці із зовнішніми партнерами при збереженні стратегічної автономії.
Майбутній баланс сил у Центральній Азії значною мірою визначатиметься взаємодією кількох ключових змінних: траєкторією російсько-української війни, здатністю Китаю підтримувати економічне зростання, динамікою безпекової ситуації в Афганістані, ефективністю внутрішніх реформ, а також реструктуризацією євразійських транспортних і логістичних систем. Кліматичні зміни та водні ресурси формують окремий, але дедалі більш критичний вимір регіональної вразливості.
Найбільш імовірним сценарієм є поєднання поглиблення внутрішньорегіональної економічної інтеграції та транспортно-логістичного розвитку зі збереженням постійної геополітичної конкуренції між зовнішніми акторами. У цьому контексті Центральна Азія набуватиме дедалі більшого значення у глобальній конкуренції за енергетичні та рідкоземельні ресурси, ланцюги поставок та технології, що безпосередньо підвищує стратегічну актуальність регіону для зовнішньополітичної стратегії України.
Системна і комплексна дипломатична та експертна робота України з регіоном дозволить у найближчі роки досягти прогресу на торговельно-економічному, транспортно-логістичному, освітньо-академічному та гуманітарному треках. Україна може позиціонувати себе як партнер у розвитку транспортного сполучення, постачальник технологій, експортер аграрної продукції, учасник проєктів модернізації промисловості, а також великий освітній та інноваційний хаб.
Висновки
Центральна Азія перетворилася на стратегічно важливий геополітичний простір євразійської конкуренції, в якому жоден зовнішній актор не має беззаперечного домінування. Держави регіону дедалі активніше формують власну суб’єктність, реалізуючи багатовекторну зовнішню політику, спрямовану на максимізацію стратегічної автономії. Росія поступово втрачає регіональну першість, тоді як Китай зміцнює геоекономічні позиції при обмеженому політичному впливі.
З початку повномасштабного вторгнення центральноазійська п’ятірка дотримується обережного нейтралітету, зумовленого економічним прагматизмом, санкційними ризиками та постімперською чутливістю. За цих умов політика України щодо регіону має уникати вимог публічної солідарності та спиратися на тривимірний підхід: тиху політичну взаємодію, цілеспрямоване відновлення економічних звʼязків та пріоритизацію міжлюдських контактів. Надмірний тиск з боку Києва матиме контрпродуктивний ефект.
Найбільш перспективними торговельно-економічними партнерами залишаються Казахстан та Узбекистан. Взаємодію з Киргизстаном, Таджикистаном та Туркменістаном доцільно розвивати у форматі секторального співробітництва з акцентом на освітньому партнерстві, логістичній інклюзивності, трансфері агротехнологій та впорядкованій трудовій міграції. Ключовим стратегічним вектором є Серединний коридор, що відкриває Україні доступ до азійських ринків та альтернативних євразійських ланцюгів поставок. Додатковою перевагою є унікальний досвід України у сфері гібридної війни, безпілотних технологій та кібербезпеки, який становить зростаючу цінність для регіональних партнерів.
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.