Близький Схід: сценарії розвитку безпекової ситуації та наслідки для України

БЛИЗЬКИЙ СХІД: СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ БЕЗПЕКОВОЇ СИТУАЦІЇ ТА НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Ігор Семиволос,

директор Центру близькосхідних досліджень

ВСТУП

Операція Сполучених Штатів Америки та Ізраїлю проти Ірану (28 лютого 2026 року) і підписаний 18 червня 2026 року у Версалі меморандум про взаєморозуміння між Вашингтоном і Тегераном остаточно зруйнували попередню архітектуру близькосхідної безпеки, що базувалася на американській безпековій парасольці та логіці Авраамових угод. Регіон входить у тривалий період переформатування, де правила гри пишуться заново, у режимі реального часу. Для України це не абстрактна геополітика, а простір, що безпосередньо впливає на нафтові доходи Російської Федерації, постачання іранської зброї, дипломатичний капітал західних партнерів і можливості для розбудови власної довгострокової присутності в регіоні.

ІРАНСЬКИЙ ЧИННИК

Хід конфлікту та контури угоди. Операція «Епічна лють» (28 лютого 2026 року) завершилася ліквідацією верховного лідера Алі Хаменеї та прагматика Алі Ларіджані; влада перейшла до сина Алі Хаменеї – Моджтаби Хаменеї. Підписаний 18 червня меморандум фіксував очевидну асиметрію поступок, тісно пов’язану саме з питанням Ормузької протоки: Тегеран отримував зняття морської блокади й розблокування активів в обмін лише на збереження статус-кво щодо ядерної програми. Утім, документ практично не діє – Дональд Трамп формально вийшов із домовленостей уже в липні 2026 року.

Ормузька протока як ключова проблема. До лютого 2026 року загроза закриття протоки була інструментом стримування, цінним саме тому, що ніколи не застосовувався. Війна зламала це табу: Іран реалізував блокаду, і карта змінила природу – з гіпотетичної на доведену й повторювану. Навіть після угоди Іран щонайменше двічі повторно закривав протоку, мотивуючи це нібито порушеннями меморандуму, зокрема діями Ізраїлю в Лівані. Показово, що відкриття протоки відбулося лише після того, як Іран домігся окремої цілі – зупинки війни Ізраїлю проти Хезболли. Цей інструмент структурно сильніший за гіпотетичну ядерну зброю: він оборотний і калібрований (на відміну від незворотного ядерного порогу), легітимізований риторикою «невід’ємного права» на безпеку власних вод, дає миттєвий глобальний економічний ефект через нафтові ціни і є географічною даністю, яку неможливо знищити ударами.

Крах ізраїльської стратегічної аксіоми. Для Ізраїлю теза «максимальний тиск веде до колапсу режиму» була практично частиною віри, а не просто робочою гіпотезою; війна це спростувала – замість колапсу відбулася консолідація системи навколо зовнішньої загрози. Тактична перевага Ізраїлю не конвертувалася у стратегічний результат – чим точнішими були удари, тим чіткіше вони окреслювали межу, яку не можна перейти без катастрофічних наслідків.

Зміна стратегічної парадигми: «Ісламська республіка 3.0». Нове керівництво Корпусу вартових ісламської революції дійшло висновку, що стриманість Алі Хаменеї заохочувала, а не стримувала ескалацію; нова доктрина поєднує готовність ескалувати й говорити.

Криза «арбітра» після смерті Алі Хаменеї. Моджтаба Хаменеї є структурною проблемою як чинник внутрішньополітичної напруженості: на відміну від батька, він продукт однієї зі сторін (Корпусу вартових ісламської революції), а не арбітр над усіма. Лінії розколу в Корпусі вже існують, просто заморожені війною; реконструкція і зняття санкцій загострять боротьбу за переділ економічних анклавів. Лист Моджтаби Хаменеї, яким він дозволяє укладення меморандуму, водночас фіксуючи власну незгоду, засвідчує руйнування ключового запобіжника іранської стратегічної культури – концепції Maslahat-e Nezam («доцільність системи»), яка раніше дозволяла верховному лідеру балансувати між прагматично-державницькою лінією (дипломати, президент Масуд Пезешкіан) і революційно-месіанською лінією (Корпус вартових ісламської революції). Без єдиного інтерпретатора доктрини Корпус вартових ісламської революції повертається за замовчуванням до базової ідентичності спротиву (мукавама), в межах якої компроміс зі Сполученими Штатами Америки сприймається не як прагматичне рішення, а як загроза самому існуванню ісламської республіки; демонстрація слабкості небезпечніша для еліт, ніж пряме військове зіткнення. Ця інституційна недоврегульованість підтверджується й зовнішньою експертизою: західні коментатори обґрунтовано вказують на інституційний вакуум і автономність проксі-мереж, підконтрольних Корпусу вартових ісламської революції, які продовжують атакувати судноплавство в Ормузькій протоці незалежно від дипломатичного треку, – Тегеран більше не може просто «вимкнути» ці мережі навіть за наявності політичної волі. Ситуація загострюється: за останніми даними (липень 2026), Моджтаба Хаменеї тривалий час не з’являється публічно, що породжує чутки про його здоров’я або навіть смерть і вже відкрито провокує боротьбу елітних груп за домінування.

Ормузька протока з активу перетворюється на тягар. Арабські аналітики зазначають, що блокування протоки виявилося ефективнішим інструментом тиску на Вашингтон, ніж іранська ядерна програма, на яку витрачено десятки мільярдів доларів і роки санкцій, – стрибок ціни на нафту і згадка Дональдом Трампом Великої депресії 1929 року змусили Сполучені Штати сісти за стіл переговорів. Однак ставка на єдиний важіль зробила поведінку Тегерана повністю передбачуваною і консолідувала проти нього регіон і Захід: саміт Північноатлантичного альянсу в Анкарі вперше жорстко вимагав відкриття протоки, Британія і Франція заявили про готовність захищати судноплавство, а атаки на танкери у водах Оману коштували Ірану відносин з традиційним близьким партнером. Ринок при цьому адаптувався швидше, ніж очікував Тегеран: після піку 120 доларів за барель ціна, попри продовження обстрілів танкерів, упала до 79 доларів – економічний шантаж слабшає з кожним місяцем, перетворюючи протоку зі стратегічного стримувального інструменту на кайдани, які радше сковують маневреність самого режиму.

Ескалація замість деескалації: меморандум де-факто зупинено. 7 липня 2026 року Сполучені Штати відновили удари по Ірану, а 8 липня Дональд Трамп публічно заявив, що Версальський меморандум від 18 червня фактично втратив чинність. 12 липня Корпус вартових ісламської революції заявив про закриття Ормузу, у відповідь 13 липня Дональд Трамп наказав завдати нової хвилі ударів (близько 140 об’єктів), відновив морську блокаду і оголосив про 20-відсотковий збір за прохід протокою. Адміністрація офіційно повідомила Конгрес про відновлення бойових дій, наполягаючи на конституційному праві продовжувати їх без окремого дозволу – усупереч вимозі обох палат зупинити операцію або отримати санкцію; суперечка між Капітолієм і Білим домом загострюється паралельно з війною.

Ставка Вашингтона: контроль замість свободи проходу. Запроваджений 20-відсотковий збір за прохід Ормузом – це, на нашу думку, радше форма рекету чи класичного імперіалізму, ніж стратегія забезпечення свободи судноплавства. Стратегічні цілі сторін розходяться фундаментально: Вашингтон прагне витіснити Іран із протоки, Тегеран – домогтися визнання регіонального пріоритету, тому прямі переговори заблоковані, а посередництво в Досі (Стів Віткофф, Джаред Кушнер) не дає проривів.

Сценарії: (1) реалізація 60-денного треку зі стабілізацією через епізодичні калібровані закриття Ормузу як постійного інструменту торгу; (2) зрив переговорів і повернення до ескалації – цей сценарій уже частково реалізувався в липні 2026 року; (3) внутрішня фрагментація через боротьбу за ресурс. Повномасштабна наземна операція Сполучених Штатів Америки проти Ірану лишається малоймовірною через величезні фінансові витрати і політичні ризики для Дональда Трампа перед виборами; базовий сценарій – повернення до переговорів за умови достатнього тиску на Іран.

Наслідки для України: волатильність Ормузу – прямий, некерований фактор тиску на нафтові доходи Російської Федерації, незалежний від західних санкцій. Нова хвиля атак на танкери знову підсилює волатильність нафтових цін – структурно вигідну Росії й шкідливу для світової економіки; ескалація має й пряму людську ціну, включно з постраждалими громадянами України. Теза про постачання іранської зброї Російській Федерації сьогодні потребує переоцінки: за оцінками західних аналітиків, Тегеран, найімовірніше, призупинив активні постачання Москві ще навесні 2026 року, тоді як напрямок частково розвернувся – Росія сама передає Ірану озброєння (винищувачі Су-35, вертольоти Мі-28, ракети) для відновлення його арсеналу під час перемир’я.

ПАЛЕСТИНО-ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ (ГАЗА, ЛІВАН/ХЕЗБОЛЛА)

Жоден локальний конфлікт у регіоні більше не можна розглядати ізольовано: Іран роками розбудовував «вісь опору» так, щоб конфлікт у будь-якій точці автоматично активував синхронний тиск в інших вузлах. Це підтверджується тим, що Іран домігся відкриття Ормузу лише після зупинки війни Ізраїлю проти Хезболли в Лівані – ліванський фронт де-факто перестав бути автономним театром.

Ліван: перемовини між державами, а не з Хезболлою. Основний трек – переговори між урядами Ізраїлю та Лівану, а не прямий діалог із Хезболлою: Бейрут офіційно взяв на себе зобов’язання щодо роззброєння організації, але ліванська держава структурно неспроможна це реалізувати – армія й силові структури не мають ні спроможності, ні достатньої політичної волі для примусового роззброєння актора, вбудованого у власну політичну систему країни. Це системна, а не тимчасова проблема: Ізраїль не залишить окуповані території південного Лівану, доки Хезболла зберігає зброю, а ліванський уряд не має інструментів виконати цю умову, що робить вузол нерозв’язним у короткостроковій перспективі.

Газа після завершення активної фази: контрольована стагнація. Ситуація – не врегулювання, а заморожування статус-кво: замість погодженої «жовтої лінії» (~53% території під Ізраїлем за угодою жовтня 2025 року) Ізраїль розширив контроль до ~60% з метою 70%, витісняючи ~2 мільйони палестинців на дедалі менший клапоть території. Ісламський рух опору на початку липня оголосив розпуск уряду й передачу влади технократичному Національному комітету з управління Газою, але перехід заблокований – комітет досі поза Газою через заперечення Ізраїлю, роззброєння не відбулося. Рада миру під головуванням Дональда Трампа мала курувати відбудову, але, за даними Financial Times, її фонд фактично порожній; Міжнародні стабілізаційні сили (заплановано 20 тисяч осіб) лише розпочинають розгортання без чіткого графіка.

Зростання невдоволення в самій Газі. Безпрецедентний виклик владі Ісламського руху опору – рух протесту «26 червня», органічна реакція виснаженого населення на бездіяльність фракцій після меморандуму про взаєморозуміння між Сполученими Штатами та Іраном. Організатори – горизонтальні мережі волонтерів і блогерів, а не партії; гасло – право на мирне життя замість наративу «релігійного моноліту». Ісламський рух опору придушив мобілізацію терором і погрозами, а Народний фронт визволення Палестини – історично світська марксистська організація – під патронатом Корпусу вартових ісламської революції погрожував активістам трибуналом за підтримку протесту. Масового виходу не сталося, але аналітики оцінюють це як незворотну ерозію легітимності Ісламського руху опору, а не його перемогу.

Криза палестинського лідерства. Невирішене палестинське питання залишається головним «провайдером легітимності» для Ірану на арабській вулиці. Боротьба за наступництво 91-річного Махмуда Аббаса між прагматиком Хусейном аль-Шейхом (підтримка Ер-Ріяда й Вашингтона, але мінімальна вулична підтримка) і популярним, але ув’язненим Марваном Баргуті лишається невирішеною: Махмуд Аббас зберігає посади президента Палестинської адміністрації і голови Руху за національне визволення Палестини, а вибори відкладені до 28 листопада 2026 року. Це консервує прірву між формальною владою і вуличною легітимністю – головний структурний ризик для стабільності Палестинської адміністрації.

Ізраїль як «непередбачуваний актор» – структурний наслідок. До 2023 року існував наратив про Ізраїль як «якір стабільності» проти іранської дуги; послідовні війни зруйнували цей наратив у сприйнятті арабських столиць. Це стигма держави, а не уряду – вибори в Ізраїлі цього не змінять. Кейс таємного візиту Беньяміна Нетаньягу до Об’єднаних Арабських Еміратів, оприлюднений ним без узгодження задля передвиборчого піару, ілюструє готовність жертвувати партнерами заради внутрішньополітичних дивідендів.

Академічна рамка цього процесу зафіксована й у регіональній експертизі: арабські аналітики застосовують модель «центр – периферія» до ірано-палестинського зв’язку – за аналогією з розпадом Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1991 року, що послабив пов’язані з ним рухи, ослаблення Ірану як «центру» осі опору може ослабити Ісламський рух опору і Палестинський ісламський джихад як «периферію». Водночас існує наукова полеміка щодо статусу Ізраїлю: за однією позицією (The New York Times, квітень 2025), Ізраїль уже став регіональним гегемоном після кампаній у Газі й Лівані, за іншою – залишається структурно залежним від Сполучених Штатів у військовій, дипломатичній та економічній сферах і не може виконувати роль гегемона без вирішення палестинського питання. Ті самі аналітики застерігають, що війна проти Ірану розпочалася без мандата Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй і без консультацій із традиційними союзниками – симптом переходу від міжнародного права до логіки «трансакціоналізму» (привілеї в обмін на матеріальні вигоди), що структурно невигідно для палестинців, чий головний ресурс – моральна й правова легітимність, а не військова сила.

Наслідки для України: відносини з Ізраїлем залишаються переважно декларативними. Санкційний пакет Європейського Союзу проти поселенців, ухвалений того ж дня, що й санкції за депортацію українських дітей, – недостатньо використаний юридичний прецедент термінології окупації. Зерновий скандал (судна з краденим зерном попри передане розвідувальне досьє) показує, що політична підтримка з боку Ізраїлю не конвертується в реальні поступки там, де перетинаються комерційні інтереси, – це варто зробити предметом окремого послідовного діалогу з Тель-Авівом, а не побічним висновком.

ПЕРСПЕКТИВИ НОРМАЛІЗАЦІЇ ІЗРАЇЛЬ – АРАБСЬКІ КРАЇНИ

Війна 2026 року остаточно поховала ідею великого арабсько-ізраїльського альянсу в обхід палестинців. Ер-Ріяд дав зрозуміти: інтеграція Ізраїлю в регіон неможлива без незворотного шляху до палестинської державності – це відрізняє саудівський кейс від моделі Об’єднаних Арабських Еміратів / Бахрейну 2020 року.

Саудівська Аравія діє як стратегічно автономний актор, а не пасивна жертва. Саудівські аналітики та колишні високопосадовці прямо звинувачують Ізраїль у спробі розпалити війну між Королівством Саудівська Аравія та Іраном, щоб залишитися «єдиним актором» у регіоні; Ер-Ріяд свідомо утримався від удару у відповідь, хоча неголосно завдавав ударів. Відносини з Тегераном пройшли через гостру фазу (обстріли об’єктів Aramco, висилка дипломатів), але стратегічний вибір Королівства Саудівська Аравія – власний, окремий від Ізраїлю пакт про ненапад з Іраном, оскільки посадити Іран та Ізраїль за один стіл неможливо.

Об’єднані Арабські Емірати обрали протилежний вектор – поглиблення зв’язків з Ізраїлем (розгортання «Залізного купола» на еміратській території), що викликало критику регіональних еліт (Хамад бін Джасем, ідея «Затокового НАТО» без Об’єднаних Арабських Еміратів) і тренд на ізоляцію Абу-Дабі всередині Затоки. Вихід Об’єднаних Арабських Еміратів з Організації країн-експортерів нафти (з 1 травня 2026 року) додатково загострив відносини з Ер-Ріядом.

Катар отримав підвищену роль фінансового посередника в розблокуванні іранських активів – зростання дипломатичної ваги Дохи. Пакистан виступає другим ключовим посередником на іранському треку: саме через Ісламабад проходили технічні переговори й передавалися пропозиції сторін, що робить зв’язку Катар – Пакистан основним каналом деескалації поряд із прямими контактами в Досі.

Структурний висновок: жоден актор Затоки не готовий вибудовувати безпекову архітектуру навколо антиіранської коаліції під проводом Ізраїлю; економічна стабільність виявилася важливішою за ідеологічну конфронтацію з Тегераном.

Наслідки для України: посередницький досвід Катару й Пакистану – потенційний канал для гуманітарних питань (обмін полоненими, повернення дітей). Кейс повернення Farmak на саудівський ринок демонструє зростання довіри Королівства Саудівська Аравія до України незалежно від динаміки ізраїльсько-арабської нормалізації.

СИРІЯ ТА РЕГІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА

Нова об’єднана Сирія консолідується під Ахмедом аш-Шараа: за жорсткішою версією «Березневого пакту» курдські Сирійські демократичні сили погодилися на повну адміністративну асиміляцію замість автономії; уряд отримав контроль над нафтовими ресурсами півночі. Ознакою поступового зміцнення інституційної спроможності стало перше засідання нового парламенту 12 липня 2026 року з обранням спікером Абдул Хаміда аль-Авака, хоча мандат зібрання обмежений 30 місяцями до повноцінних виборів.

Подвійна гра Ізраїлю. Тель-Авів підтримує друзів у Сувейді під тиском власної друзької громади і завдає ударів по силах Ахмеда аш-Шараа, тоді як з Дамаском за посередництва Томаса Баррака досягнуто лише вузького припинення вогню. Це повторює патерн з Ірану та Лівану: Ізраїль діє всупереч стратегічній логіці Вашингтона, який, навпаки, розглядає централізовану Сирію під Ахмедом аш-Шараа як пріоритет через фінансові й нафтові інтереси.

Турецький фактор. Анкара закріпила політичне й економічне лідерство в Сирії; призначення Томаса Баррака спецпосланцем у Сирії й Іраку – сигнал ставки Вашингтона на турецькоцентричний підхід. Водночас близькість до Туреччини насторожує арабських сусідів (Каїр, Амман, Ер-Ріяд, Абу-Дабі), підозріливих щодо успіху політичного ісламу в Сирії.

Прихований збіг інтересів: Іран та Ізраїль мають об’єктивний спільний інтерес у можливому розпаді Сирії через нову громадянську війну – кожен зі своїх причин.

Вплив Росії в Сирії не просто одноразово ослаб, а перебуває в процесі постійного скорочення після виведення значної частини військ; статус баз Хмеймім і Тартус – індикатор цього тривалого розриву Дамаска з колишнім патроном.

Сценарії: (1) консолідація під Ахмедом аш-Шараа за турецької моделі; (2) фрагментація через ескалацію на курдському/друзькому напрямках за ізраїльської підтримки; (3) регіональна ізоляція через насторогу арабських сусідів щодо ісламістського проєкту.

Дотичність до України: візит Володимира Зеленського до Дамаска (5 квітня 2026 року) з тристоронніми переговорами за участю Туреччини заклав канал співпраці у сфері безпеки й обміну воєнним досвідом; утім, успішність візиту пов’язана не лише з турецьким чинником, а й з підтримкою Саудівської Аравії.

НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ: СИНТЕЗ

Регіон входить у тривалий період переформатування безпекової архітектури; це вікно можливостей для нових гравців, яким Україна скористається, лише перейшовши від тактики до системності.

Енергетичний вимір – тришвидкісний механізм тиску на бюджет Російської Федерації. Динаміка цін на нафту пройшла два протилежні режими: до ескалації дефіцит пропозиції тиснув на дохідну частину російського бюджету, тоді як волатильність воєнного періоду, навпаки, принесла Росії надприбутки від цінових стрибків. В інтересах України – остаточна ірано-американська угода і стабілізація цін на низькому рівні, що залежить від трьох різношвидкісних факторів: Ормузька протока (найшвидший ефект, але залишається постійним інструментом торгу Ірану), іранський експорт нафти (повільний і частковий через інфраструктурну деградацію й банківські бар’єри), вихід Об’єднаних Арабських Еміратів з Організації країн-експортерів нафти (структурний фактор з горизонтом 2027+). Максимальний тиск на бюджет Російської Федерації настане не одразу після угоди, а поступово.

Безпековий вимір. Теза про залежність постачання іранської зброї Російській Федерації від внутрішньоіранської ситуації потребує перегляду: за наявними оцінками, Тегеран, найімовірніше, призупинив активні постачання Москві ще навесні 2026 року, а напрямок частково розвернувся – Росія сама постачає Ірану озброєння для відновлення його арсеналу.

Дипломатичний вимір. Близькосхідна криза забирає дипломатичний капітал і медійну увагу адміністрації Дональда Трампа – фактор «розпорошення», що конкурує з українським треком. Водночас це відкрило Україні можливість активно увійти на близькосхідний ринок озброєнь і підписати низку оборонних угод з арабськими країнами – ефект тут двоякий, а не лише втрата уваги. Прецедент санкцій Європейського Союзу проти поселенців (паралельний санкціям за депортацію дітей) формує юридичний інструментарій термінології окупації, застосовний до українського дискурсу, але недостатньо використовується.

Безпековий канал на місці. Присутність України в регіоні – безпековий імператив: Росія структурно вбудована через іранські компоненти в дронах, обхід санкцій через регіональні хаби, схему «зброя в обмін на енергоносії» – ці мережі необхідно ламати на місці.

Інформаційний вимір. Москва конструює образ України як «американського проєкту» для аудиторії Глобального Півдня – контрнаступ у близькосхідному інформаційному просторі залишається недостатньо реалізованим напрямком.

Від тактики до системності. Україна має будувати власну довгострокову стратегію в регіоні, а не покладатися на тактичні успіхи й асиметричні кроки, які дають імпульс у момент кризи, але не замінюють системності та роблять Україну помітною лише в моменти загострення. Україні важливо бути не «точкою в чужій стратегії» глобальної переархітектури Заходу, а суб’єктом власної довгострокової гри. Перехід до системного заземлення вимагає трьох кроків: постійної інформаційної присутності в арабомовному просторі (мовою спільних ризиків, а не прохань про допомогу); чіткої фінансової математики вартості стратегічної присутності; коаліції дипломатів, академічних установ, медіа, бізнесу й діаспори замість одинокої присутності.

Уже наявний практичний фундамент включає тристоронній формат Україна – Сирія – Туреччина, започаткований візитом президента до Дамаска, та практичні економічні кейси на кшталт відновлення доступу Farmak до саудівського ринку.