ПІВДЕННИЙ КАВКАЗ У ФОКУСІ ГЛОБАЛЬНОГО СУПЕРНИЦТВА: ВИКЛИКИ І МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Костянтин Кононенко,

радник директора Національного інституту стратегічних досліджень

Загальний огляд

Завершення у 2023 році тривалого вірмено-азербайджанського конфлікту, а також геополітичні впливи, пов’язані з конфліктами, що тривають навколо України та на Близькому Сході, призвели до кардинальних змін у регіональному балансі сил на Південному Кавказі.

Їхніми характерними ознаками є насамперед зменшення регіональної ролі Росії, яка стрімко втрачає важелі військового та політичного впливу в регіоні через війну в Україні та міжнародну ізоляцію. Наслідком цього тренду є нівелювання традиційних механізмів контролю Російської Федерації над Вірменією, а також послаблення інструментів її тиску на Азербайджан та Грузію, що дозволило цим країнам диверсифікувати власні зовнішньополітичні пріоритети.

На цьому тлі спостерігається посилення позицій інших впливових акторів – Сполучених Штатів, Європейського Союзу, Туреччини і Китаю, що супроводжується загостренням конкуренції між ними за ресурси і контроль над логістичними маршрутами. Водночас військова нестабільність навколо Ірану, який довгий час намагався активно впливати на міжнародні відносини на Південному Кавказі, додатково послабила позиції цієї країни та її роль в регіональному балансі сил.

Важливим наслідком геополітичних змін є зростання геоекономічного значення Південного Кавказу як перспективного регіону в контексті розбудови нових логістичних коридорів між Європою та Азією. Трансформація транспортних шляхів на тлі геополітичних зрушень у Євразії та на Близькому Сході перетворила цей регіон на ключовий безпечний транзитний маршрут для Транскаспійського міжнародного транспортного шляху («Серединного коридору»), що в перспективі зумовлює його роль критично важливого глобального логістичного вузла.

Вплив глобального суперництва на політику країн Південного Кавказу

Глобальне суперництво між Сполученими Штатами, Європейським Союзом, Росією, Туреччиною та Іраном перетворило Південний Кавказ на арену складної геополітичної гри. Ослаблення традиційного домінування Російської Федерації через її агресію проти України та зміна балансу сил на користь нових гравців докорінно трансформує політику країн Південного Кавказу (Азербайджану, Вірменії та Грузії), змушуючи їх переглядати свої безпекові союзи та зовнішньополітичні вектори, вибудувати багатовекторну політику та диверсифікувати партнерства.

Найбільш наочно цей тренд спостерігається у Вірменії, яка в останні роки перебуває в процесі кардинального перегляду своєї традиційної ролі як головного союзника Росії в регіоні та пошуку нових форматів власного позиціонування в регіональному балансі сил, що стрімко змінюється. Стратегічний розворот на Захід, ініційований урядом Нікола Пашиняна через невиконання Москвою союзницьких зобов’язань в ході вірмено-азербайджанської війни 2020 року та демонстративну пасивність російських миротворців під час військової деокупації Азербайджаном території Нагірного Карабаху у 2023 році, має на меті зменшити критичну залежність країни від Російської Федерації, забезпечити стабільність через західні інституції та побудувати альтернативну архітектуру безпеки у співпраці з Європейським Союзом і Сполученими Штатами.

В рамках цього підходу Вірменія де-факто повністю заморозила свою участь в Організації Договору про колективну безпеку та здійснює активну диверсифікацію зовнішньої політики, офіційно дистанціюючись від російських зовнішньополітичних концептів (зокрема агресії проти України), водночас наголошуючи на європейській інтеграції, підвищуючи рівень взаємодії з Європейським Союзом та активізуючи багатовимірний діалог зі Сполученими Штатами (на основі Хартії про стратегічне партнерство від 14 січня 2025 року та укладеної в її розвиток Хартії про всеосяжне стратегічне партнерство від 26 травня 2026 року).

Протягом останнього року відбулися суттєві зрушення у відносинах Вірменії зі Сполученими Штатами, імпульсом для поглиблення яких значною мірою послужило фокусування правопопулістської адміністрації Дональда Трампа на підтримці миротворчих зусиль на вірмено-азербайджанському треку та її прагнення до участі у регіональних проєктах у галузях логістики, енергетики і безпеки, що становитимуть конкуренцію відповідним російським і китайським ініціативам. Для Вірменії співпраця зі Сполученими Штатами Америки на цих напрямах є стратегічною з огляду на необхідність зменшення залежності від Росії та посилення інтеграційних зв’язків із Заходом. Саме під таким кутом зору слід розглядати вірмено-американську угоду про цивільне ядерне співробітництво (Section 123) від 9 лютого 2026 року, що передбачає експорт американських ядерних технологій, обладнання та послуг в обсязі 9 мільярдів доларів США для модернізації Мецаморської атомної електростанції і є критично важливою для зміцнення енергетичної незалежності Вірменії. Враховуючи офіційну підтримку уряду Нікола Пашиняна з боку адміністрації президента Сполучених Штатів Дональда Трампа напередодні парламентських виборів у Вірменії (7 червня цього року), можна говорити про посилення американського вектора у зовнішній політиці країни у найближчі роки.

Центральним фокусом вірменської зовнішньої політики залишається підписання мирного договору з Азербайджаном за посередництва Європейського Союзу і Сполучених Штатів, делімітація кордонів та взаємне визнання територіальної цілісності (включно із азербайджанським статусом Нагірного Карабаху), а також завершення складного процесу нормалізації відносин з Туреччиною. Це дозволить забезпечити відкриття кордонів та вивести Вірменію з логістичної ізоляції, в якій вона перебувала з моменту здобуття незалежності в 1991 році, перетворивши її на повноправного учасника і бенефіціара нової архітектури євразійських логістичних коридорів. При цьому Вірменія намагається зберегти стабільний та глибокий рівень двосторонньої співпраці з Іраном, який залишається для Єревана важливим торговельним партнером, альтернативним постачальником енергоресурсів, а також вагомим чинником забезпечення регіональної стабільності та підтримання балансу у відносинах з іншими гравцями, насамперед з Росією, Туреччиною і Азербайджаном.

В процесі трансформації перебуває також і Грузія, політика якої в останні роки характеризується «євроскептичним» розворотом від традиційного прозахідного вектора в бік зближення з Росією, Китаєм та іншими авторитарними режимами, попри формально задекларовану мету щодо вступу до Європейського Союзу і Північноатлантичного альянсу та отриманий у 2023 році офіційний статус країни-кандидата на вступ до Євросоюзу.

Намагання керівної партії «Грузинська мрія» адаптувати елементи авторитаризму в політичну систему Грузії через імплементацію низки суперечливих законів, що копіюють російські репресивні норми та суттєво обмежують громадянські свободи, спровокували розкол у грузинському суспільстві та призвели до глибокої кризи у відносинах країни з Європейським Союзом та європейськими інститутами, передусім з Парламентською асамблеєю Ради Європи. Її наслідками стали призупинення фінансової допомоги Грузії з боку Євросоюзу і Сполучених Штатів, замороження ними політичного діалогу з грузинським урядом, запровадження персональних санкцій та візових обмежень проти грузинських високопосадовців, послаблення взаємодії країни в рамках Північноатлантичного альянсу.

В контексті політики щодо Російської Федерації можна говорити про поступову нормалізацію грузино-російських відносин. На тлі фактичного зупинення процесу євроінтеграції Грузії уряд «Грузинської мрії» узяв курс на «прагматичну взаємодію» з Росією, уникаючи при цьому будь-яких тригерних питань, здатних спровокувати пряму конфронтацію у двосторонніх відносинах. В рамках цієї стратегії Грузія не приєдналася до міжнародних санкцій проти Росії, між обома країнами відбувається активне розширення економічних, енергетичних та логістичних зв’язків, відновлене пряме авіасполучення (скасоване раніше Москвою), що призвело до збільшення потоку російських туристів і бізнесу до Грузії. Попри відсутність офіційних дипломатичних зв’язків, розірваних після війни 2008 року через визнання Москвою «незалежності» окупованих грузинських регіонів Абхазії та Південної Осетії, Росія досі залишається для Грузії одним з головних торговельних партнерів.

В останні роки дедалі більший вплив на зовнішню політику Грузії справляє китайський чинник. Уряд «Грузинської мрії» розглядає Китай як геополітичну противагу Заходу та певною мірою Росії, ключового інвестора і головного партнера у розвитку логістичних маршрутів. У липні 2023 року обидві країни ухвалили спільну заяву про підвищення відносин до рівня стратегічного партнерства. З огляду на загострення відносин чинної грузинської влади із Заходом Китай є для офіційного Тбілісі зручним партнером, оскільки Пекін традиційно не висуває політичних вимог (на кшталт дотримання стандартів демократії, прав людини тощо) в обмін на допомогу та позики. Важливим чинником є також невизнання китайською дипломатією «незалежності» окупованих Росією грузинських територій.

Найбільш успішно до змін регіонального балансу сил на Південному Кавказі зміг адаптуватися Азербайджан, якому вдалося побудувати власну ефективну модель балансування у відносинах з глобальними центрами сили та завдяки багатовекторній зовнішній політиці, диверсифікації партнерств і фінансовій незалежності досягти регіональної стратегічної автономії, набути суб’єктності в регіональних міжнародних відносинах.

Уникаючи приєднання до військово-політичних та інтеграційних блоків, спираючись на стратегічний альянс з Туреччиною і вдало використовуючи енергетичну дипломатію як вагомий інструмент «м’якої сили», Баку зміг вибудувати систему сталого регіонального економічного домінування, що створило можливості для розвитку прагматичних відносин з усіма стратегічно важливими партнерами – Росією, Європейським Союзом, Сполученими Штатами, Китаєм, Іраном. Ключовим чинником у цьому контексті значною мірою є провідна роль Азербайджану у міжнародній співпраці з реалізації проєктів трансконтинентальних транспортних і енергетичних коридорів, що дозволяє йому підтримувати із згаданими акторами прагматичний та водночас суб’єктний діалог, який базується на принципах взаємної поваги, спрямований на мінімізацію безпекових ризиків у регіоні та підкріплений спільною інтеграцією до низки масштабних економічних проєктів (таких як транспортний коридор «Північ – Південь», що з’єднує Росію та Іран, Південний газовий коридор, американський проєкт «Маршрут Трампа за міжнародний мир і процвітання», китайська ініціатива «Один пояс, один шлях», розвиток «Серединного коридору» тощо).

Іншим вагомим чинником є підвищення геополітичного значення країни для енергетичної безпеки Європейського Союзу як альтернативного та надійного постачальника енергоресурсів з огляду на європейську політику диверсифікації, зумовлену відмовою від російських енергоносіїв внаслідок агресивних дій Російської Федерації проти України та країн Євросоюзу, а також в умовах геополітичної нестабільності на Близькому Сході.

В останні роки роль Азербайджану як стратегічного енергетичного партнера Євросоюзу трансформувалася з регіонального постачальника енергоресурсів на одного з гарантів європейської енергетичної безпеки. Наразі він забезпечує близько 4,3 відсотка імпорту нафти, а також 8,1 відсотка загального обсягу імпорту трубопровідного газу до Європейського Союзу, який транспортується через Південний газовий коридор (включаючи Трансадріатичний газопровід) в країни Південної і Центральної Європи (Італію, Грецію, Болгарію, Румунію, Угорщину, Австрію та Німеччину). У загальному енергетичному балансі Євросоюзу, де на природний газ припадає приблизно 24 відсотки від усієї спожитої енергії, частка азербайджанського газу становить близько 2 відсотків від загального споживання. Це робить Баку одним із ключових альтернативних постачальників, нарівні з Норвегією, Алжиром та іншими країнами в контексті політики Європейського Союзу щодо диверсифікації.

Слід також зазначити, що азербайджанська енергетична стратегія щодо Європейського Союзу тісно пов’язана з розвитком «Серединного коридору» та проєктом «Маршрут Трампа за міжнародний мир і процвітання», що робить Азербайджан головним транзитним хабом між Центральною Азією та Євросоюзом. Водночас, враховуючи збереження високого рівня конфліктогенності в регіоні Південного Кавказу, важливим напрямом двосторонньої взаємодії між урядом Азербайджану і Європейським Союзом залишається безпекова співпраця, яка спрямована зокрема на захист критичної інфраструктури.

Політика Росії на Південному Кавказі: намагання зберегти залишки впливу

Концентрація військових та фінансових ресурсів Росії на війні проти України суттєво обмежила її можливості домінування в регіональній проєкції, що поступово призводить до втрати нею своїх позицій, занепаду російської архітектури безпеки та системної трансформації російського впливу в регіоні на користь інших геополітичних гравців (Сполучених Штатів, Євросоюзу, Китаю, Туреччини).

У сучасних геополітичних реаліях Росія намагається зберегти залишки свого впливу на Південному Кавказі за допомогою комбінації військового шантажу, енергетичного домінування, дипломатичних маніпуляцій та економічного тиску, розглядаючи відносини з регіональними державами крізь призму протидії Заходу, контролю над транзитними коридорами та пошуку ефективних механізмів, здатних покращити її позиціонування в новому регіональному балансі сил.

Азербайджан є найбільш складним, самостійним і фінансово незалежним чинником у планах Росії на Південному Кавказі, який Москва змушена сприймати як рівноправного гравця, а не об’єкт маніпуляцій. На відміну від Вірменії чи Грузії, Баку володіє потужною армією, спирається на стратегічний союз з Туреччиною та незалежний від Російської Федерації економічний потенціал. Ліквідація карабаського сепаратизму та виведення у червні 2024 року російського «миротворчого контингенту», що перебував на території Нагірного Карабаху як «гарант безпеки» відповідно до тристоронньої угоди від 10 листопада 2020 року, позбавили Москву головного військового інструменту шантажу та важеля впливу на політику азербайджанського уряду. В нинішніх умовах Москва змушена рахуватися з повною реставрацією суверенітету Азербайджану над Нагірним Карабахом та намагається зберегти партнерство з ним як із ключовим транспортно-логістичним вузлом в обхід західних санкцій.

Водночас ключове місце в планах Москви щодо збереження свого геополітичного впливу на Південному Кавказі посідає Вірменія, яка історично була головним військово-політичним союзником Росії в регіоні та учасником російських інтеграційних форматів (Організації Договору про колективну безпеку та Євразійського економічного союзу).

Нинішнє зближення Єревана з Євросоюзом, ініційоване урядом Нікола Пашиняна, викликало гостру реакцію з боку Кремля. Намагаючись утримати Вірменію у сфері свого геополітичного впливу та зупинити її розворот на Захід, Москва обрала традиційну конфронтаційну стратегію з використанням комплексного набору інструментів гібридного, економічного та політичного тиску, включаючи прямі погрози «наслідками, як в Україні» в разі продовження владою країни євроінтеграційного курсу.

В контексті політичного тиску йдеться передусім про створення штучної політичної нестабільності та гібридне втручання у виборчі процеси під час парламентських виборів у Вірменії (7 червня цього року) з метою повалення (або максимального послаблення) уряду Нікола Пашиняна та зміни зовнішньополітичного курсу держави. Можна говорити про намагання Кремля реалізувати сценарій політичного реваншу проросійських сил за допомогою масштабних прихованих кампаній дезінформації і пропаганди, спрямованих на дискредитацію чинного прем’єр-міністра Нікола Пашиняна та підтримку проросійських кандидатів; маніпулювання громадською думкою через мережі фейкових новинних сайтів, ботоферм і фальшивих медіаплатформ; використання технології «електорального десанту» тощо. Переконлива перемога проурядової партії «Громадянський договір» (близько 50 відсотків голосів) зламала цей сценарій і стала геополітичною поразкою Росії, змусивши її перейти до тактики довгострокового саботажу євроінтеграційних реформ та провокування штучної дестабілізації.

Щодо Грузії Росія діє за сценарієм «м’якого поглинання», намагаючись через комбінацію геополітичного шантажу, економічних привілеїв, політичного тиску на керівну верхівку, комплексного застосування інструментів «м’якої» і «жорсткої» сили домогтися «добровільної» відмови Тбілісі від інтеграції до Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу, повернення країни у сферу російського геополітичного впливу та її поступової гібридної анексії. У цьому контексті можна говорити про перехід Москви від колишньої тактики прямого військового тиску до стратегії «селективної і повзучої інтеграції», поєднуючи політичний вплив на грузинське керівництво з повним поглинанням окупованих грузинських регіонів – Абхазії та Південної Осетії.

Кремль використовує економічні зв’язки як потужний інструмент гібридного впливу на Грузію з огляду на структурну залежність її економіки від Росії.

Саме економічна сфера формує ключові важелі впливу, які відкривають Москві широкі можливості для тиску на грузинське керівництво з метою нав’язування російських політичних інтересів. Саме в такому контексті слід розглядати ухвалення урядом Грузії низки політичних рішень, які ознаменували розворот країни від Заходу у бік Москви.

Йдеться передусім про відмову уряду «Грузинської мрії» запровадити економічні санкції проти Росії після її повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році, що фактично перетворило Грузію на зручний логістичний хаб, через який Москва намагається частково нівелювати санкційні обмеження.

Іншим проросійським кроком уряду можна вважати прийняття грузинським парламентом у травні 2024 року закону «Про прозорість іноземного впливу» попри масштабні протести та жорстку критику Сполучених Штатів і Євросоюзу. Ухвалення цього закону, який майже повністю дублює російський аналог і спрямований на придушення громадянського суспільства та незалежних медіа, спровокувало глибоку затяжну політичну кризу в країні та внутрішньополітичний розкол в грузинському суспільстві, стало блокувальним чинником на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції Грузії.

Нові логістичні коридори Південного Кавказу як елемент глобального суперництва

Геополітичні зміни на Південному Кавказі кардинально змінили глобальне значення цього регіону в контексті розбудови нових безпечних логістичних коридорів між Європою та Азією, які в умовах занепаду транзитної ролі Росії та зростання конфліктогенності на Близькому Сході набувають дедалі важливішого значення для світової економіки. Йдеться передусім про проєкт так званого «Серединного коридору», що має забезпечити створення надійного мультимодального торговельного шляху між Китаєм і країнами Європи в обхід території Російської Федерації. В умовах стрімкого зростання вантажопотоків на зазначеному напрямі цей логістичний коридор завдовжки близько 4000 кілометрів, поєднуючи залізничні, автомобільні та морські транспортні маршрути з Китаю через Казахстан, акваторію Каспійського моря, Азербайджан, Грузію, Туреччину та акваторію Чорного моря з подальшим виходом до Європейського Союзу, сьогодні дедалі більше стає важливим елементом нової архітектури євразійської логістики.

Після 2022 року цей коридор перетворився з теоретичної альтернативи на реальний логістичний шлях. Так, у 2021 році обсяг перевезених ним вантажів становив лише 840 тисяч тонн, тоді як за підсумками 2025 року він зріс більш ніж у 5 разів – до рекордних 5,2 мільйона тонн. Контейнерний трафік збільшився у 2,6 раза, що свідчить про залучення великих міжнародних операторів.

Нові можливості відкриваються завдяки перспективі реалізації проєкту «Маршрут Трампа за міжнародний мир і процвітання» (The Trump Route for International Peace and Prosperity), який був узгоджений президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом, президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим та прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном на тристоронній зустрічі у Вашингтоні в серпні 2025 року та набув практичних обрисів у низці вірмено-американських рамкових угод, підписаних під час візиту державного секретаря Марко Рубіо до Єревана 26 травня 2026 року. Цей проєкт (який є дипломатичним та інфраструктурним переформатуванням російського проєкту так званого «Зангезурського коридору») передбачає створення транспортно-енергетичного та цифрового вузла завдовжки 43 кілометри на півдні Вірменії, що з’єднає основну частину Азербайджану з його ексклавом Нахічевань і Туреччиною. Його інфраструктура передається в управління міжнародному консорціуму на термін до 99 років, мінімізуючи безпекові ризики військових ескалацій в регіоні. Пряма політична участь Сполучених Штатів Америки робить інвестиції в цей проєкт передбачуваними для великих приватних фондів Заходу, страхуючи вантажопотік від регіональних криз.

Водночас у геополітичному та геоекономічному вимірах «Серединний коридор» кардинально змінює баланс сил в Євразії, зменшуючи вплив Росії та створюючи нові альянси.

Виклики і можливості для України

Для України зміни балансу сил на Південному Кавказі відкривають низку можливостей для проєктування посилення своєї присутності у цьому стратегічно важливому регіоні.

Одним з перспективних напрямів у цьому контексті може стати військово-політичне партнерство. Україна, яка виступає ключовим каталізатором змін на Південному Кавказі, стримуючи російський експансіонізм та сприяючи витісненню Росії з регіональних процесів, перетворюється для держав регіону, зацікавлених у стримуванні імперських амбіцій Кремля, на важливого геополітичного партнера, альтернативний центр сили, здатний гарантувати безпеку та стабільність.

В безпековому вимірі таке партнерство може базуватися на значному воєнному потенціалі нашої держави та на її унікальному військовому досвіді, здобутому в процесі протидії російській агресії, вивчення якого може бути корисним для країн Південного Кавказу. Сьогодні Україна слугує «щитом», який зв’язує основні військові ресурси Росії, унеможливлюючи їхнє використання для тиску на країни Південного Кавказу, що дозволило, зокрема, Вірменії та Азербайджану проводити більш незалежну політику без оглядки на Москву. Це робить її не просто важливим партнером та символом успішної боротьби за незалежність, а й потенційним контрибутором регіональної безпеки, що може відіграти вагому роль в процесі формування єдиного безпекового поясу від Чорного до Каспійського морів.

Ще одним стратегічним напрямом може стати багатовимірне економічне партнерство, де Україна пропонує нові ринки збуту та євроінтеграційний вектор, а країни Південного Кавказу виступають важливими партнерами у забезпеченні енергетичної, продовольчої і сировинної безпеки, розвитку торгівлі, створюючи альтернативу російським товарам на місцевих ринках та економічну противагу російським монополіям.

Україна розглядається як потенційний кінцевий хаб для логістичних шляхів, що проходять через Південний Кавказ, зокрема, в контексті проєкту «Серединного коридору». Враховуючи географічне розташування нашої держави та її тісні інтеграційні зв’язки з Європейським Союзом, її участь може виявитися критично важливою для доставки енергоресурсів, агропродукції і товарів з цього регіону та з Центральної Азії на ринки країн Центральної, Східної і Північної Європи та Балтії в обхід території Росії в разі подальшого зростання обсягів вантажоперевезень згаданим маршрутом. За такого сценарію українські чорноморські порти та поромне сполучення між Україною і Грузією стають додатковими логістичними ланками для транспортування вантажів цим маршрутом до Євросоюзу.

Водночас для України проєкт «Серединного коридору» має кілька критично важливих геополітичних вимірів. По-перше, інтегруючись у цей логістичний маршрут, який тісно пов’язаний з розвитком транспортного коридору Організації за демократію та економічний розвиток, вона об’єктивно перетворюється на важливого геополітичного партнера як для Євросоюзу, так і для країн Південного Кавказу і Центральної Азії, що прагнуть геополітичної незалежності від Кремля. Україна виступає природним союзником цих держав у створенні суверенних торговельних шляхів, що посилює регіональні дипломатичні позиції Києва.

По-друге, участь України у проєкті «Серединного коридору» відкриває їй можливість стати частиною стратегії Європейського Союзу Global Gateway, залучити європейські інвестиції в модернізацію інфраструктури і портів та узгодити їх з логістичними стандартами Євросоюзу, що стане важливим кроком в контексті євроінтеграції нашої держави.

По-третє, включення України в логістичні ланцюги поставок енергетичних та сировинних ресурсів Каспійського регіону до Євросоюзу дозволить їй безпосередньо отримувати нафту, газ, критично важливі мінерали, необхідні для оборонної промисловості, галузей високих технологій та «зеленого» переходу.

По-четверте, перетворення Чорного моря на безпечну зону міжнародного транзиту знижує геополітичний вплив військової проєкції Росії і повертає Україні статус ключового морського гравця регіону.

Разом з тим в більш широкому контексті поточні геополітичні зміни балансу сил на Південному Кавказі створюють для України низку серйозних геополітичних, безпекових та дипломатичних викликів і ризиків для її амбіцій стати впливовим регіональним гравцем.

Слід передусім враховувати, що нинішні міжнародні відносини на Південному Кавказі є продуктом складного балансування інтересів, відкритих і таємних альянсів і конфліктів, прямих і асиметричних впливів великих геополітичних і регіональних гравців та дії різновекторних чинників. Тому Україні у відносинах з країнами регіону необхідно вибудувати складний баланс між стратегічними інтересами безпеки, економічною взаємодією та прагненнями цих держав уникати конфліктів з великими геополітичними потугами, в тому числі з Росією. Його складність полягає в тому, що кожна з цих трьох країн має діаметрально протилежні інтереси, унікальну залежність від Російської Федерації та конфлікти між собою, через що дипломатичні кроки на користь однієї держави часто шкодять відносинам з іншою. Викликом у цьому контексті залишається пошук балансу у відносинах з Вірменією, що дистанціюється від Росії, без шкоди для давнього і критично важливого стратегічного партнерства з Азербайджаном, враховуючи збереження високого рівня конфліктогенності у вірмено-азербайджанських взаєминах. Ще одним викликом, з огляду на критичну важливість Грузії для логістичного виходу України на Південний Кавказ, є пошук балансу у відносинах з проросійським урядом «Грузинської мрії» без втрати прихильності грузинського громадянського суспільства, що активно виступає з проукраїнських і проєвропейських позицій, а також можливості зберегти спільний трек євроінтеграції.

Важливим викликом для посилення регіональної ролі України може стати турецький чинник, враховуючи те, що Туреччина сьогодні є головним бенефіціаром зменшення російської присутності на Південному Кавказі. Без стратегічного партнерства з Анкарою, що передбачає пошук балансів у широкому спектрі політичних, економічних і безпекових інтересів, нашій державі буде важко наростити позиції в регіоні, не маючи там автономних військово-політичних важелів. Варто також враховувати інтереси і впливи геополітичних гравців (Євросоюзу, Сполучених Штатів, Китаю, Ірану), які нарощують суперництво за контроль над кавказькими транзитними шляхами, а також те, що жодна з країн Південного Кавказу не може повністю ігнорувати Росію через географічну близькість та економічні зв’язки.

Значними ризиками в контексті російсько-української війни залишаються безпекові та військові загрози. Наміри України інтегруватися в логістику «Серединного коридору» роблять українську інфраструктуру ціллю для російських гібридних атак та диверсій. Можна передбачити намагання Росії заблокувати або знищити логістичні вузли в Чорному морі з метою зриву кавказького транзиту в обхід своєї території, що зменшуватиме привабливість українського маршруту.

Крім того, допоки триває війна з Росією, внутрішні економічні та дипломатичні ресурси України залишаються критично обмеженими. Дефіцит ресурсів в осяжній перспективі може стати стримуючим чинником для активної експансії українських інтересів на Південному Кавказі, що вочевидь вимагатиме значних фінансових та політичних інвестицій, які наразі потрібні для внутрішньої оборони та відбудови.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.