АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ РЕГІОН НА ПЕРЕТИНІ ІНТЕРЕСІВ СВІТОВИХ ГРАВЦІВ

Наталія Бутирська,

експертка з Азійсько-Тихоокеанського регіону, старша аналітикиня Центру «Нова Європа»

РЕЗЮМЕ

Азійсько-Тихоокеанський регіон став ключовим театром стратегічної конкуренції між Сполученими Штатами Америки та Китайською Народною Республікою. Посилення суперництва двох країн супроводжується зростанням невизначеності щодо американської зовнішньої політики за адміністрації Трампа, посиленням регіональної напруги у сфері безпеки та зростанням занепокоєння щодо стійкості ланцюгів поставок та енергетичної безпеки серед країн регіону.

Друге президентство Дональда Трампа відзначається безпрецедентними зсувами в усіх аспектах міжнародної взаємодії Сполучених Штатів, ставлячи під сумнів традиційну роль держави як ключового гаранта безпеки та одного з головних чинників економічного процвітання й розвитку Азійсько-Тихоокеанського регіону. Політика «Америка передусім», що спирається на зміцнення економічної безпеки, тарифний тиск і більш транзакційний підхід до союзницьких відносин, послаблює засади післявоєнної моделі регіонального порядку, яка тривалий час сприяла стабільності та створювала умови для економічного зростання регіону. Структурні зміни на міжнародному рівні спричинили невизначеність щодо стійкості та надійності традиційних зобов’язань Сполучених Штатів, що призвело до перегляду раніше усталених припущень про їхню безумовну передбачуваність і довгострокову стабільність.

На цьому тлі ключові держави регіону демонструють різні моделі адаптації до зростаючої стратегічної конкуренції. Зіткнувшись із дедалі більш поляризованим зовнішнім середовищем, країни намагаються проявляти дипломатичну гнучкість та працювати над розширенням стратегічних партнерств, інвестувати у зміцнення нових ланцюгів поставок та посилення військового потенціалу у відповідь на зростання тиску з боку Китаю.

АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ

Стан регіонального середовища безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону

Азійсько-Тихоокеанський регіон дедалі виразніше перетворюється на ключовий простір глобального суперництва, де перетинаються стратегічні, економічні та безпекові інтереси провідних світових держав. Зростання впливу Китаю, трансформація політики Сполучених Штатів за другого президентства Дональда Трампа, активізація регіональних союзників і формування нових форматів співпраці свідчать про глибоку перебудову усталеного регіонального порядку. У цьому контексті особливої актуальності набуває питання характеру американської присутності в регіоні та її подальшої еволюції.

Сполучені Штати не залишають регіон, однак змінюють характер своєї залученості, переходячи до більш вибіркової моделі присутності з посиленим акцентом на розподіл відповідальності з союзниками. Стратегія національної безпеки 2025 року фіксує цю динаміку, визначаючи Індо-Тихоокеанський регіон як ключовий простір стратегічної конкуренції та підкреслюючи необхідність підтримання «пильної позиції в Індо-Тихоокеанському регіоні». Центральними елементами цього підходу є підтримка сприятливого військового балансу, зокрема вздовж Першого острівного ланцюга, та запобігання агресії через формування спроможностей до стримування, а не лише реагування.

Документ наголошує на необхідності відновлення та посилення американської оборонно-промислової бази, а також нарощування військових інвестицій як з боку Сполучених Штатів, так і їхніх союзників та партнерів. Особлива увага приділяється Тайваню як критичному елементу регіональної архітектури безпеки та морської логістики, а також Південно-Китайському морю, контроль над яким будь-якою державою розцінюється як пряма загроза глобальним торговельним потокам і економічним інтересам Сполучених Штатів. У цьому контексті стримування розглядається як інструмент недопущення зміни статус-кво та забезпечення свободи морських комунікацій.

Сформульована у логіці «миру через силу», ця стратегія акцентує увагу не на універсальному захисті ліберального міжнародного порядку, а на забезпеченні конкретних національних інтересів Сполучених Штатів через поєднання економічної конкурентоспроможності, технологічного лідерства та військового стримування. Водночас вона передбачає істотно більшу роль союзників у колективній обороні, включно з нарощуванням їхніх оборонних спроможностей, розширенням оперативної взаємодії та поглибленням доступу Сполучених Штатів до інфраструктури партнерів у регіоні. У результаті йдеться не про скорочення американської присутності в Азії, а про її трансформацію у більш сфокусовану та інструментальну модель регіональної взаємодії, де союзники та партнери братимуть активнішу участь у формуванні регіональної стабільності.

Під час виступу на Діалозі Шангрі-Ла у Сінгапурі, відомому як головний безпековий форум Азії, 30 травня нинішнього року міністр оборони Сполучених Штатів Піт Хегсет окреслив нову рамку американського підходу до регіону, визначивши її як перехід від моделі залежності до справжнього партнерства. За його словами, основа міцних союзницьких відносин має ґрунтуватися не на ідеалістичних цінностях, а на конкретному узгодженні національних інтересів. У цьому контексті Хегсет наголосив, що «епоха Сполучених Штатів, які субсидіюють оборону багатих країн, закінчилася» і що Вашингтону потрібні «партнери, а не протекторати». Відтак ключовим принципом американської оборонної стратегії визначено збільшення розподілу оборонного тягаря між союзниками та партнерами Сполучених Штатів задля зміцнення колективної безпеки, окреслюючи орієнтир на рівні близько 3,5% валового внутрішнього продукту.

Сполучені Штати поділяють законну тривогу країн регіону щодо історичного військового нарощування Китаю та розширення його військової діяльності, наполягаючи на необхідності захищати статус-кво, який створив умови для надзвичайного зростання та розширення можливостей у всьому регіоні. Однак Хегсет підкреслив, що цей принцип не означає одностороннього навантаження на Сполучені Штати. Досягнення стійкого балансу сил потребує союзників із реальними військовими спроможностями, розвиненим промисловим потенціалом і політичною рішучістю.

Переорієнтація зовнішньої політики адміністрації Дональда Трампа посилює дискусії як у Європі, так і в Азії щодо довгострокових наслідків можливої трансформації американських безпекових зобов’язань. На відміну від Європи, де Вашингтон вимагає від європейських союзників взяти на себе основну відповідальність за свою звичайну оборону з «критичною, але більш обмеженою» американською підтримкою, Індо-Тихоокеанський регіон розглядається як центральний для інтересів Сполучених Штатів, де найбільш гостро проявляється стратегічна конкуренція та від результатів розвитку якого безпосередньо залежать їхні безпека і процвітання. Погляд адміністрації Трампа на те, що Китай є набагато більш прямим викликом, ніж Росія, працює на користь азійських союзників Вашингтона.

Напруженість між Сполученими Штатами та іншими членами Північноатлантичного альянсу змушує країни Європи взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку, яка менш залежить від Вашингтона, але в Азії ситуація дещо відрізняється. За останні кілька років Сполучені Штати поглибили військову співпрацю зі своїми союзниками в Індо-Тихоокеанському регіоні, перемістивши більше ракетних систем, винищувачів та іншої зброї в регіон. Вашингтон також посилює військову координацію з регіональними союзниками. За даними Індо-Тихоокеанського командування, у 2026 році заплановано 112 спільних навчань із партнерами регіону – більше, ніж у попередні роки. Особливо помітно зростає військова активність Сполучених Штатів та Японії поблизу Тайваню. У межах навчань «Resolute Dragon» кількість залучених американських і японських військових за рік зросла більш ніж удвічі – приблизно з 9 тисяч до 19 тисяч осіб. Крім того, Японія вперше направила бойові підрозділи на Філіппіни для участі у навчаннях «Balikatan».

Попри це, тримати Сполучені Штати залученими означає робити торговельні поступки, розширювати оборонні бюджети і навіть хвалити американського лідера. Так, до прикладу, Японія та Південна Корея у рамках укладання торговельно-інвестиційних угод з адміністрацією Трампа зобов’язалися інвестувати 550 мільярдів і 350 мільярдів доларів відповідно в обмін на зниження тарифів, розширення доступу до американського ринку та посилення економічно-безпекової координації з Вашингтоном, тоді як країни Асоціації держав Південно-Східної Азії – Малайзія, Таїланд, В’єтнам і Камбоджа – погодилися на дотримання американських правил експортного контролю, санкційних режимів і цифрового регулювання, прагнучи уникнути підвищених тарифів і зберегти доступ до ринку Сполучених Штатів та інтеграцію в американські ланцюги постачання.

Для більшості азійських партнерів Вашингтона американська військова присутність залишається незамінним елементом стримування Китаю та підтримання миру в регіоні. Разом з тим дедалі більше урядів не впевнені в стабільності американських зобов’язань у сфері безпеки. Жорсткі заяви Дональда Трампа щодо витрат союзників, транзакційний підхід у зовнішній політиці та його неоднозначна поведінка стосовно підтримки Тайваню посилюють побоювання щодо готовності Сполучених Штатів виконувати безпекові зобов’язання.

Невизначеність зростає через загальносвітову нестабільність, пов’язану з російською агресією проти України, яка поглинає значні обсяги військових ресурсів західних країн, зокрема Сполучених Штатів; війною між Америкою, Ізраїлем та Іраном, яка суттєво відволікає увагу та ресурси американців, що призвело навіть до передислокації американських артилерійських батарей та підрозділів протиповітряної оборони з Південної Кореї на Близький Схід, одночасно викликавши занепокоєння серед південнокорейців, що війна з Іраном сигналізує про зниження зобов’язань Трампа щодо Східної Азії. Водночас енергетична криза в Азії, яка стала наслідком бойових дій на Близькому Сході та блокування Ормузької протоки, вказала на вразливість азійських економік до зовнішніх шоків та обмеженість можливостей Сполучених Штатів одночасно гарантувати безпеку в кількох стратегічних регіонах світу.

Ці процеси відбуваються на тлі дедалі складнішого безпекового середовища в самій Азії: посилюється стратегічна конкуренція між Сполученими Штатами та Китаєм, поглиблюється військова співпраця між Росією та Північною Кореєю, а координація між Пекіном, Москвою та Пхеньяном набуває дедалі більш системного характеру. Зберігається також висока ймовірність ескалації навколо Тайваню, наслідки якої можуть безпосередньо зачепити Японію, Філіппіни та інших американських союзників. Паралельно Китай продовжує зміцнювати свої позиції в Південно-Китайському морі, використовуючи військові та інфраструктурні інструменти для розширення свого регіонального впливу.

У регіоні простежується низка взаємопов’язаних тенденцій, які відображають поступову адаптацію азійських держав до зростаючої невизначеності міжнародного безпекового середовища, посилення регіональних загроз, зокрема військового зростання та більш агресивної поведінки Китаю, та трансформації ролі Сполучених Штатів як ключового гаранта регіональної безпеки.

Військова модернізація держав регіону

У регіоні фіксується системне нарощування власних військових можливостей, що охоплює перегляд військових доктрин, зростання оборонних витрат і технологічне переозброєння.  Завдяки потужній оборонно-промисловій базі, Південна Корея модернізує свої збройні сили, одночасно роблячи кроки в оборонних технологіях. Японія проводить найбільше оборонне переозброєння з часів Другої світової війни, розширюючи морські та повітряні спроможності та створюючи високоточні далекобійні системи. Уряд Австралії інвестує близько 425 мільярдів доларів протягом десятиліття для прискореного розвитку можливостей інтегрованих, цілеспрямованих сил. Нова Зеландія у межах Плану оборонного потенціалу 2025 спрямовує інвестиції на посилення бойових спроможностей із підвищеною летальністю та стримуючим ефектом.

Члени Асоціації держав Південно-Східної Азії демонструють неоднорідну, але загальну тенденцію до поступової оборонної модернізації, яка головним чином зумовлена зростанням напруженості в Південно-Китайському морі та посиленням конкуренції великих держав. Найбільш помітні процеси включають розширення морських спроможностей, модернізацію авіації та систем спостереження, а також розвиток інфраструктури контролю морських комунікацій. Водночас підходи суттєво різняться: частина держав, зокрема Філіппіни та В’єтнам, активніше зміцнюють оборонні можливості у відповідь на морські виклики, тоді як інші, такі як Малайзія, Індонезія та Таїланд, поєднують модернізацію з політикою балансування між ключовими зовнішніми партнерами.

Посилення стримування через побудову двосторонніх мереж поза межами союзу зі Сполученими Штатами

У регіоні формується мережа оборонних домовленостей, які виходять за межі двосторонніх союзів зі Сполученими Штатами та посилюють колективне стримування через взаємопов’язані відносини між державами. Країни регіону розширюють угоди про взаємний доступ, оборонне співробітництво та військово-логістичну підтримку, а також поглиблюють взаємодію у сферах спільних навчань, кібербезпеки, обміну розвідданими й технологічної кооперації. Це сприяє формуванню більш гнучкої архітектури безпеки через поглиблення оборонної співпраці між державами.

Як приклад, Індія протягом понад десяти років уникала укладання військових логістичних угод. Але напруга у відносинах з Китаєм сприяла пришвидшенню цього процесу. Наразі Індія розвиває мережу оборонної співпраці через логістичні угоди, угоди про взаємне постачання та обслуговування, а також регулярні військові навчання і формати стратегічного діалогу з Японією, Австралією, Францією, Сінгапуром і Південною Кореєю.

Частиною цих мережевих зв’язків є позарегіональні гравці – Канада, Велика Британія, Франція тощо. Так, зовсім недавно Японія та Велика Британія підписали оборонну угоду, яка сприятиме розгортанню військ у країнах одна одної, а Канада розширює свою присутність у регіоні, співпрацюючи з Японією та Філіппінами у сфері кібербезпеки та морських навчань, а також допомагає Індонезії у навчанні військових англійській мові.

Формування оборонних зв’язків та регіонального співробітництва

Однією з ключових проблем стримування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні стає не лише зростання військових спроможностей Китаю, а й обмеженість оборонно-промислових можливостей самих Сполучених Штатів та їхніх союзників. Війна в Україні та конфлікт на Близькому Сході продемонстрували, що ефективне стримування залежить не лише від наявності сучасних озброєнь, а й від здатності швидко поповнювати запаси боєприпасів, підтримувати виробництво та забезпечувати тривалі військові операції.

Показовим прикладом для союзників Сполучених Штатів стала ситуація з поставками Японії крилатих ракет Tomahawk. Після укладення контракту на закупівлю до 400 ракет у 2025-2027 фінансових роках, Вашингтон повідомив Токіо про можливе відтермінування частини поставок через виснаження запасів після їх масового застосування на Близькому Сході. Аналогічний дефіцитний тиск спостерігається і щодо інших високоточних систем та пов’язаних засобів протиповітряної оборони, розвідки й безпілотних платформ. Це пов’язано з обмеженими виробничими потужностями оборонної промисловості Сполучених Штатів, дефіцитом кадрів і нестабільним довгостроковим фінансуванням, що стримує швидке нарощування виробництва. Аналогічно відбувається затримка з реалізацією партнерства в рамках AUKUS (безпекового союзу Австралії, Великої Британії та Сполучених Штатів), де нарощування виробництва атомних підводних човнів стримується, зокрема, дефіцитом спеціалізованих кадрів та обмеженими можливостями американської суднобудівної галузі.

З огляду на цю проблему відбувається формування інтегрованої оборонно-промислової мережі в регіоні за кількома напрямками:

• Розвиток національних оборонних спроможностей і поглиблення спільного виробництва.
• Розвиток багатосторонніх оборонно-промислових платформ і регіональних ланцюгів постачання.

У підсумку дедалі більше держав регіону доходять висновку, що майбутнє стримування Китаю залежатиме не лише від американської військової присутності чи кількості розгорнутих сил, а й від здатності союзників спільно підтримувати виробництво озброєнь, логістику та бойову готовність у довгостроковій перспективі. Саме тому в Азійсько-Тихоокеанському регіоні поступово формується нова модель безпеки, що спирається на колективну оборонно-промислову екосистему союзників, а не лише на ресурси Сполучених Штатів.

Військова модернізація Японії

Зростання загрози з боку Китаю та непослідовність політики Сполучених Штатів прискорили трансформацію ролі Японії в регіоні, яка передбачає відхід від пацифістських обмежень після Другої світової війни та поступове заповнення вакууму регіонального лідерства, що виникає через зростання невизначеності безпекового середовища. Японія формує більш активну безпекову модель, що спирається на два взаємопов’язані напрями: посилення власних військових спроможностей та розбудову мережевої системи безпекового партнерства.

Перший напрям реалізується через комплекс практичних заходів, спрямованих на посилення оборонної спроможності держави та підвищення її здатності до стримування потенційних загроз. Другий напрям – розвиток мережі міжнародного безпекового співробітництва. Японія стає центром розбудови мережевої системи регіональної безпеки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, розвиваючи дипломатичні та оборонні зв’язки з Філіппінами, Австралією, Індією, країнами Європи, Південно-Східної Азії та Південною Кореєю.

Ключовим концептуальним елементом трансформації Японії стало оновлення політики «Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону», оприлюднене прем’єр-міністеркою Санає Такаїчі 2 травня 2026 року в Ханої. Оновлення відображає перехід до більш прагматичної зовнішньої політики, орієнтованої на практичні результати. У його основі – зміщення акцентів із абстрактного принципу верховенства права на інвестиційно-орієнтовану співпрацю та посилення ролі Асоціації держав Південно-Східної Азії як ключового партнера.

У регіональному вимірі військова модернізація Японії формує нову архітектуру безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону. Нарощування безпекових спроможностей Японії є складовою ширшого процесу глобального перебалансування безпеки, у межах якого союзники Сполучених Штатів беруть на себе більшу відповідальність за регіональну стабільність.

Прагматичне балансування країн Південно-Східної Азії

Посилення стратегічного протистояння Сполучених Штатів та Китаю у регіоні створює тиск на країни Південно-Східної Азії, які прагнуть зберегти свій простір для маневру та уникнути вибору між Вашингтоном та Пекіном. Їхній акцент на міжнародному праві, інклюзивному розвитку, взаємопов’язаності, довірі та багатосторонніх механізмах відображає прагнення запобігти глибокій поляризації та зберегти «центральність Асоціації держав Південно-Східної Азії» як основу регіональної архітектури, покликаної забезпечувати стабільність, управління напруженістю та економічне зростання.

Водночас дедалі очевиднішим стає розрив між декларативною «центральністю» Асоціації і її фактичною спроможністю. Інституційний розвиток організації не встигає за динамікою безпекових і економічних викликів, тоді як у регіоні посилюється роль альтернативних форматів, зокрема Чотиристороннього діалогу з безпеки (QUAD) та AUKUS, які дедалі глибше інтегруються в безпекову архітектуру Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Вашингтон залишається наразі безальтернативним партнером для країн регіону у сферах безпеки та економічного розвитку. Твердження про те, що скорочення співпраці зі Сполученими Штатами створило вакуум, який легко заповнив Китай, надмірно спрощують значно складніші регіональні реалії. Зокрема, обмежений доступ до американського ринку не означає, що Китай поглине більше експорту з Південно-Східної Азії; навпаки, як показала практика, він прискорив приплив китайських товарів на регіональні ринки, посилюючи конкурентний тиск на промисловість країн Південно-Східної Азії.

Зважаючи на військове нарощування Китаю та його претензії у Південно-Китайському морі, де його інтереси перетинаються з інтересами Брунею, Малайзії, Філіппін та В’єтнаму, Сполучені Штати залишаються важливим безпековим партнером для країн Південно-Східної Азії. Зміцнення альянсу між Сполученими Штатами та Філіппінами, а також розширення двосторонніх і багатосторонніх форматів військової співпраці свідчать про зацікавленість у збереженні американської стратегічної присутності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Водночас підхід адміністрації Трампа до Південно-Східної Азії дедалі більше визначається прагматичною та транзакційною логікою. Незважаючи на те, що Вашингтон вніс певні корективи у торгівлі та програмах допомоги, загальна модель залишається умовною та залежною від політичних рішень Дональда Трампа, що створює подальшу невизначеність у регіональній політиці. Парадоксально, що адміністрація, яка раніше застерігала країни Південно-Східної Азії від надмірної залежності від Китаю, нині сама послаблює одну з головних переваг Сполучених Штатів у регіоні – репутацію більш надійного та передбачуваного партнера. Додаткове занепокоєння також викликають дії Вашингтона, які можуть сприйматися як готовність до перегляду усталених норм суверенітету та сфер впливу, пов’язані з діями Сполучених Штатів у Венесуелі та Ірані, претензіями на Гренландію та Канаду. Для малих і середніх держав Південно-Східної Азії такі тенденції означають зростання невизначеності міжнародного середовища та посилюють прагнення до диверсифікації зовнішньополітичних зв’язків і стратегічного балансування між великими державами.

ПРОГНОЗИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Китай звинувачує Сполучені Штати у проведенні політики «блокового мислення» та гегемоністського підходу, спрямованого на формування ексклюзивних альянсів і систем його стримування. Натомість він просуває альтернативну модель регіонального порядку, зокрема через ініціативу «Пояс і шлях» та концепцію «спільноти спільної долі людства», де пріоритет надається економічній взаємозалежності, інфраструктурній та торговельній інтеграції, розширенню багатосторонніх форматів співпраці та дотриманню принципу невтручання у внутрішні справи держав. При цьому Китай все частіше розглядає Тайвань та Південно-Китайське море як частину стратегічного театру, пов’язаного з регіональною безпекою, морським контролем та довготерміновою конкуренцією з Вашингтоном. Це викликає поглиблення стратегічної конкуренції між Сполученими Штатами та Китаєм в Азійсько-Тихоокеанському регіоні і подальшу поляризацію регіонального порядку.

Додатково безпекову ситуацію ускладнюють регіональні чинники, що загострюються на тлі американсько-китайського геополітичного суперництва: зростання ядерних і ракетних загроз з боку Північної Кореї на тлі її військового зближення з Росією; поглиблення координації між Пекіном, Москвою та Пхеньяном, що формує більш консолідовані антизахідні контури взаємодії; подальше нарощування військових спроможностей Китаю із супутнім посиленням тиску в Тайванській протоці та Південно-Китайському морі; зростання напруги у відносинах між Японією та Китаєм, що підвищує ризик ескалації конфліктів з регіональними та глобальними наслідками.

Тайвань від початку російської агресії проти України розглядався як наступна можлива точка зіткнення, з огляду на зростання погроз з боку Китаю та стратегічну координацію на міжнародному рівні між Пекіном і Москвою. Утім, нездатність Росії та Сполучених Штатів перемогти значно слабших суперників – Україну та Іран – може вплинути на стратегічні розрахунки Китаю, в яких пряма військова операція розглядатиметься як сценарій із високими військово-стратегічними витратами, натомість перевага може надаватися морській блокаді острова. Такий сценарій може ускладнити своєчасне отримання міжнародної підтримки, оскільки дії Китаю можуть не розглядатися міжнародною спільнотою як пряме військове вторгнення або достатня підстава для негайного реагування.

Під час візиту Дональда Трампа до Пекіна Сі Цзіньпін застеріг, що будь-яке неналежне поводження з тайванським питанням може призвести до конфлікту та завести відносини в «надзвичайно небезпечну ситуацію». Після цієї зустрічі Трамп поставив під сумнів готовність Сполучених Штатів підтримати Тайвань, а також «на паузу» продаж зброї на суму 14 мільярдів доларів. Такі кроки можуть бути зумовлені прагненням досягнути ширшої домовленості з Пекіном, а також бажанням зняти напругу у відносинах через питання Тайваню. Разом з тим вони створюють хибне враження для Китаю про можливість впливати на політику Сполучених Штатів, а також підривають довіру тайванців та американських союзників у регіоні до американських гарантій безпеки, попри те, що державний секретар Марко Рубіо на слуханнях у Комітеті Сенату з міжнародних відносин зазначив, що політика Вашингтона щодо Тайваню не змінюється, а його метою є збереження статус-кво таким, яким він є на цей момент.

Помітне пом’якшення риторики адміністрації Сполучених Штатів щодо Китаю, яке простежується після саміту в Пекіні, свідчить про прагнення Дональда Трампа мінімізувати ризики прямої ескалації між двома державами, принаймні в межах його президентського терміну. Це корелює з інтересом Пекіна до стабілізації двосторонніх відносин з метою виграшу часу для прискорення економічного й технологічного розвитку та досягнення стратегічної самодостатності. У цьому контексті саміт Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна можна розглядати як етап переходу до більш керованої моделі американо-китайських відносин, орієнтованої на управління ризиками та запобігання неконтрольованій ескалації. Утім, відсутність стійких домовленостей між Сполученими Штатами та Китаєм у сферах торгівлі, технологій і безпеки засвідчує збереження фундаментальних структурних суперечностей у двосторонніх відносинах та підтримує високий потенціал нової ескалації у разі їхнього загострення.

ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ

Азійсько-Тихоокеанський регіон виступає ключовим полем стратегічної конкуренції між Сполученими Штатами та Китаєм. Ця конкуренція змінює геополітичний ландшафт, впливає на регіональну безпеку та глобальний баланс сил. Суперництво між двома державами є багатогранним та охоплює торгівлю, технології, військові можливості та ширші геоекономічні інструменти впливу, включно з формуванням альтернативних торговельних і фінансових блоків, контролем над критичними ланцюгами постачання та інституційною конкуренцією через паралельні регіональні ініціативи й угоди. Це перетворює конкуренцію на комплексне протистояння моделей регіонального порядку, де поєднуються безпековий, економічний і технологічний виміри.

Російсько-українська війна та конфлікт на Близькому Сході вказали на взаємопов’язаність безпекових театрів дій у світі, а також глобальний вплив наслідків конфліктів. Розвиток і масове застосування дронів, а також ширший технологічний вимір сучасної війни вже істотно впливають на трансформацію військових доктрин і оборонного планування країн регіону. Значна частина держав регіону, попри зміну зовнішньополітичних підходів адміністрації Дональда Трампа, й надалі покладає очікування на більш активне та послідовне лідерство Сполучених Штатів для стримування агресивних дій Китаю.

Разом з тим навіть серед найближчих союзників Вашингтона посилюються сумніви щодо його готовності та спроможності забезпечувати довгострокову стабільність безпекових зобов’язань у регіоні. Це стимулює більшість держав до політики балансування, нарощування власних оборонних спроможностей, диверсифікації партнерств і активнішої участі в гнучких мінілатеральних форматах співпраці, спрямованих на підвищення стійкості та стримування регіональних загроз.

Таким чином, розвиток безпекової ситуації в Азійсько-Тихоокеанському регіоні дедалі більше виходить за межі регіонального виміру та впливає на ширші міжнародні процеси, що мають безпосереднє значення для інтересів і безпеки України

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.