УЛЬТРАПРАВІ ТА ПОПУЛІСТСЬКІ СИЛИ В ЄВРОПІ: РИЗИКИ ДЛЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Маріанна Присяжнюк,

експертка Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»

РЕЗЮМЕ

Матеріал підготовлено станом на 20 липня 2026 року.

Підйом ультраправих і популістських партій зазвичай пояснюють ідеологічно: чи як «нову хвилю націоналізму», чи то як «кризу ліберальної демократії», чи то навіть суто електорально, через відсотки й демографію. Жодне з цих пояснень не відповідає на просте запитання: чому одні й ті самі теми, такі як блокування санкцій, опір Green Deal (Європейському зеленому курсу), захист держкомпаній від прозорості, з’являються одночасно в Будапешті, Братиславі, Римі та Варшаві? У статті пропонується аналітичний підхід, що спирається на теорію захоплення держави (state capture) і класичну теорію еліт.

Антиєвропейськість ультраправих розглядається у матеріалі як позиція, що є швидше функціональною, ніж ідеологічною, тобто як захисна реакція мереж (вибудуваних навколо контролю над стратегічними держкомпаніями в енергетиці й обороні тощо) на наднаціональний нагляд Європейського Союзу.

ВСТУП

Дослідження спирається на твердження, що сучасні ультраправі рухи в Європі і їхнє євроскептичне позиціювання мають радше структурну, ніж ідеологічну функцію. У різних країнах, де функціонують такі політичні проєкти, цей прояв є стабільним і обслуговує доволі раціональний інтерес, який насправді приховується за популістською риторикою: збереження непрозорого контролю над стратегічними активами держави; регуляторна політика Європейського Союзу, тобто вимоги до державних субвенцій (правила прозорості закупівель і фондів, кліматичне регулювання) для такого інтересу є викликом, а відповідно і загрозою для мереж сталих еліт. І для такого опору ультраправий популізм постачає таким проєктам готову електоральну базу.

Для України такий сюжет може видатись критичним. Той самий механізм ухвалення рішень у Брюсселі, який ультраправі намагаються заблокувати заради власних активів, у разі посилення їхніх позицій в Раді Європейського Союзу, вирішуватиме і долю українського вступу до Європейського Союзу. Тому та сама боротьба навколо кліматичної й енергетичної регуляторної бази Європейського Союзу, на перший погляд суто внутрішньоєвропейська, напряму визначає, наскільки складним буде шлях Києва до членства, а також матиме вагу в контексті інших рішень, які потребують одностайності Європейського Союзу (як, наприклад, продовження санкцій проти Росії).

Дослідження ґрунтується на класичній теорії еліт (Парето, Моска, Міхельс) і теорії захоплення держави, розвиненій економістами Світового банку для опису феномену активності ультраправих рухів. Фактологічна частина і прогноз побудовані на аналізі соціологічних досліджень рейтингів ультраправих партій і кривої насичення (так зване рівняння Ферхюльста) для аналізу потенційного електорального максимуму таких політичних проєктів під час виборів, що дає змогу ширше проаналізувати електоральні точки у передвиборному контексті.

ТЕОРЕТИЧНА РАМКА

Теорія еліт і залізний закон олігархії. Згідно з цією теорією (Вільфредо Парето, Гаетано Моска і Роберт Міхельс), у будь-якому суспільстві влада нерівномірно концентрується в руках організованої меншості. Популістська риторика про «народ проти еліт» часто слугує інструментом, який відвертає увагу від справжньої природи такої влади й дозволяє провладним (або таким, що прагнуть здобути владу) мережам продовжувати обслуговувати власний інтерес.

Теорія захоплення держави (captured state), що здобула поширення на початку 2000-х, авторства економістів Світового банку Джоела Геллмана і Деніела Кауфманна, аналізує, чому саме в пострадянських трансформаціях приватні суб’єкти здобувають можливість самостійно визначати «правила гри».

Чотири обличчя одного явища і спільна проросійська орбіта. Термін «ультраправі» у цьому матеріалі використовується радше як робочий інтерпретаційний шаблон для доволі неоднорідного поля, яке варто розрізняти щонайменше згідно з чотирма категоріями.

1. Ультраправі проєкти, які розбудували свій політичний капітал на спадщині міжвоєнного фашизму і елітарних мережах поствоєнного часу. До цієї групи можна віднести, наприклад, партію «Брати Італії» (FdI) Джорджі Мелоні, яка з приходом до влади пом’якшила риторику, публічно засудила злочини фашистського режиму, а також послідовно засуджує російську агресію проти України.;
2. Радикально-правий популізм без прямої ідеологічної спадщини, побудований на нативізмі й антиліберальному культурному порядку денному, як-от «Альтернатива для Німеччини» (AfD), «Національне об’єднання» (RN), Reform UK, які формують свій порядок денний в першу чергу на критиці Європейського Союзу (але так само містять елементи й інших категорій);
3. Ілліберальні політичні сили, які так само є євроскептиками, але протистоять не стільки Європейському Союзу, як наддержавному утворенню, а ліберальному порядку денному, при цьому підміняючи вісь «право – ліво» віссю «народ проти еліти». До прикладу, угорський Fidesz Орбана до поразки 2026 року.
4. Лівий популізм із ксенофобськими й відкритими проросійськими елементами, як, наприклад, словацький Smer Роберта Фіцо, що формально маскується під соціал-демократичну партію.

При цьому усі чотири категорії (хіба що за винятком партії Дж. Мелоні) тяжіють до проросійського чи принаймні антисанкційного курсу, хоча й з різних причин, і ця різниця має значення. Для AfD це переважно ідеологічно-агентурна позиція: партія не має власних активів, пов’язаних з Росією, але поділяє геополітичну картину світу, у якій Захід і лібералізм – головний ворог, і отримує за це підтримку Москви. Для RN і частини італійської Lega це радше транзакційна логіка: бізнес-контакти, кредити, конкретні комерційні схеми. Для Fidesz Орбана – це кланова, «клептократична» залежність від енергетичних контрактів і держзамовлення, пов’язаних з конкретними людьми з найближчого оточення. Для Smer Фіцо це радше персональна й транзакційна логіка одночасно: особисті контракти на постачання газу і особиста дипломатична лінія самого лідера. Тобто йдеться не про єдину ідеологію, а про умовно чотири різні шляхи до схожої цілі, яка полягає в опорі наднаціональному нагляду Європейського Союзу і власному політичному виживанні.

Суверенізм як спільна мова для різних інтересів. Через те, що мотиви в чотирьох категорій різні, але політична ціль фактично одна, такі проєкти й потребують спільної «риторичної парасольки», яка б об’єднала різнорідні проєкти в одну політичну силу. Видається, що таку роль у нинішніх геополітичних умовах виконує риторика «суверенізму». В комунікаціях ультраправих такі заклики означають передусім заперечення верховенства наднаціонального права Європейського Союзу там, де воно стає незручним. Таким чином суверенізм дозволяє таким політичним суб’єктам говорити мовою «захисту нації» про речі, які на практиці означають захист конкретного інтересу певної мережі впливу (групи).

Три конкуренти, одна точка збігу. Найбільш контрінтуїтивна теза цього матеріалу полягає в тому, що Росія, адміністрація нинішнього президента Сполучених Штатів Дональда Трампа і його електоральне ядро MAGA та внутрішні олігархічні мережі виступають одночасно конкурентами у більшості питань, але залишаються ситуативними союзниками в збереженні залежності Європейського Союзу від «старих еліт». Наприклад, через блокування Green Deal і збереження залежності Європи від викопного палива. Росія ж, своєю чергою, так само зацікавлена у слабкості Європейського Союзу та збереженні його енергетичної залежності. Депутатка Європарламенту від RN Матільда Андруе описала це доволі відверто: у кулуарах частина депутатів Європейської народної партії (ЄНП) визнає, що хотіла б «убити» Green Deal, але не готова брати на себе провину, тож воліє, щоб цю роль зіграли ультраправі.

«ІДЕОЛОГІЧНА» АРХІТЕКТУРА: ДВА КОНКУРЕНТНІ ПРОЄКТИ

Ці три вектори впливу (проросійський, американський і внутрішньоолігархічний) сформувалися не одночасно. Першу фазу формування «ультраправого клубу» можна умовно віднести ще до 1990-х. Цей етап виник зі спроб російських еліт розбудувати зв’язки із європейськими елітами. Лише два десятиліття по тому відбувається перехід до наступної, умовно американської, фази.

Дугін і перші кроки Кремля з побудови ультраправого проєкту в Європі. Історик Антон Шеховцов виділяє два виразно різні періоди. Перший, 1991–2004 роки, був часом суто приватної, майже хаотичної ініціативи Москви, коли та особливо не цікавилася контактами з європейськими ультраправими, натомість активно розбудовувала стосунки із системними західними політиками.

Другий період, за Шеховцовим, розпочався з 2005 року і триває дотепер. Точкою відліку стали так звані «кольорові революції». Саме масові проєвропейські мобілізації, зокрема українська, показали Кремлю, що популярні рухи здатні змінювати владу навіть у країнах, які Москва вважала своєю сферою впливу. Відтоді контакти з європейськими ультраправими з приватного ідеологічного проєкту Дугіна і Жиріновського перетворилися на інструмент державної політики. І наступні роки принесли конкретні прояви цього переходу: російський кредит «Національному фронту» 2014 року вже в розпал анексії Криму, запрошення лідерів австрійської «Партії свободи» до Москви, публічна похвала Путіну з боку керівництва британської UKIP тощо.

Особисті зв’язки Дугіна залишалися важливим каналом і на цьому етапі. Ще один російський діяч, асоціат Дугіна, Костянтин Малофєєв розпочав фінансування «Всесвітнього конгресу сімей» – платформи поширення «традиційних цінностей», зокрема у Молдові й Румунії.

Двадцять років по тому: конкурентний американський проєкт Беннона. У 2018 році на тому самому полі спробував заявити про себе конкурент із протилежного геополітичного полюса. Стів Беннон, головний стратег першої президентської кампанії Дональда Трампа, намагався перенести модель MAGA на європейський ґрунт через The Movement.

Його спроба провалилася: провідні фігури, які на той момент уже мали власні, набагато старші зв’язки з Москвою, публічно відмежувалися від нового американського куратора.

Проте провал спроб координації з боку Сполучених Штатах не означав відсутності американського впливу. Замість централізованого проєкту постала децентралізована екосистема: CPAC Hungary (з 2022 року), фінансований Орбаном через Center for Fundamental Rights, Heritage Foundation як ідеологічний аналітичний центр, X Ілона Маска як медіаінфраструктура.

Carnegie Endowment зазначає, що транснаціональна ультраправа ідеологія формувалася через контакти й взаємне навчання тактик, а Орбан і Fidesz залишалися вузлом цієї мережі з потужним MAGA-компонентом. Отже, до середини 2020-х років у Європі співіснували вже дві паралельні мережі впливу (кремлівська і трампівська), які рідко перетиналися напряму, але сходилися в одній точці – блокуванні Green Deal і посилення Європейського Союзу.

Метаполітика «великого заміщення». Третя лінія впливу – не російська і не американська, а суто європейська інтелектуальна традиція. Цю лінію розвинув Рено Камю в книзі «Le Grand Remplacement» (2011), що просувала тезу про демографічне й культурне «заміщення» корінних європейців нібито за сприяння еліт. Концепція перетнула французькі кордони і стала частиною дискурсу AfD (у формі «Umvolkung»), британських ультраправих, MAGA-руху в Сполучених Штатах, а також фігурувала в маніфестах терористичних атак у Крайстчерчі (2019) і Ель-Пасо (2019) тощо.

ХВИЛІ КРИЗ ЯК ТРИГЕР ПОЯВИ УЛЬТРАПРАВИХ

Кризи, про які варто пам’ятати. Зростання саме електоральної популярності ультраправих проєктів в Європі припадає на пік відчутних криз. Так, світова фінансова криза 2008–2009 років є однією з передумов консолідації мереж навколо такого курсу. Далі – пандемія COVID-19 (2020–2022).

Разом з тим, значно переконливіше простежується все ж зв’язок між підйомом ультраправих і фінансовою кризою 2008–2009 років. Дослідження Функе, Шуларіка і Требеша фіксує, що після фінансових криз частка голосів за ультраправих зростає більш ніж на 30%, причому ефект характерний саме для фінансових криз, а не для звичайних економічних спадів.

Пояснити це можна так званим ефектом «страху падіння», коли середній клас відчуває загрозу власному майновому статусу і розвертається до партій, що обіцяють «порядок» і персоналізують провину в образі «чужинця». Так, угорські експерти Дьондьоші і Вернер стверджують, що Jobbik після 2008 року залучив саме виборців з іпотеками, які «зазвичай не проголосували б за ультраправих», але опинилися під загрозою заборгованості.

Тож 2008 рік став першим поштовхом консолідації, міграційна криза 2015-го – другим, пандемія – третім. І кожна криза нашаровувалася на попередню, а не замінювала її.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року мало на ультраправий табір суперечливий ефект. У перші місяці 2022 року партії з тісними зв’язками з Росією зазнали репутаційних втрат: RN і австрійська FPÖ дистанціювалися від Москви або уникали прямих звинувачень. У середньостроковій перспективі, однак, вторгнення дало ультраправому табору новий мобілізаційний ресурс у вигляді так званої «втоми від війни» і риторики про «мир за будь-яку ціну».

Наприклад, аналіз голосувань Європарламенту щодо українських резолюцій демонструє чотири фази такої трансформації. Спочатку одностайна підтримка (лютий – червень 2022). Далі перші розбіжності щодо санкцій (середина 2022 – початок 2023). Потім зростання «втоми» і послідовніша опозиція ультраправих (2023–2024). І зрештою спостерігається «зараження мейнстріму», коли риторика токсичного «миру» проникає у програми та інших партій, таких як ЄНП чи європейські лібералів (з кінця 2024-го). Для ультраправих Україна продовжує залишатися мобілізаційним інструментом, у межах функціоналу, описаного у теоретичному розділі. Разом з тим, цікаво, що у країнах із відчутнішою загрозою з боку Росії таким партіям все ж таки доводиться балансувати між відверто проросійськими симпатіями і антиросійськими настроями виборців.

АНАЛІЗ ЗА КРАЇНАМИ

Німеччина: як опозиційна партія економістів стала лобістом іноземного актора. AfD заснована 2013 року як партія євроскептичних правоконсервативних економістів. Два роки по тому, у 2015–2016 роках, під час масового напливу біженців, правляча тоді коаліція Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС/ХСС) Ангели Меркель узяла курс на приймання переселенців; цим скористалася AfD.

Партія, перебуваючи в опозиції, озброїлася антиміграційною темою, за рахунок чого глибоко вкоренилася у східнонімецьких землях (територіях колишньої Німецької Демократичної Республіки). Наслідком цього стала стрімка електоральна траєкторія: 12,6% на виборах 2017 року, 20,8% і 152 місця в лютому 2025-го. Станом на липень 2026 року партія вже стабільно очолює опитування: Insa фіксує AfD на рівні 28–29% проти 21–22% у правлячої нині ХДС/ХСС.

У травні 2025 року Федеральне відомство з охорони конституції остаточно класифікувало AfD як «підтверджену ультраправу екстремістську організацію». У жовтні 2025 року міністр внутрішніх справ Тюрингії повідомляв про використання партійних депутатських запитів для збору інформації про критичну інфраструктуру в інтересах Кремля.

На відміну від решти партій вибірки цього матеріалу, лідери AfD, Аліс Вайдель і Тіно Хрупалла, не мають особистих зв’язків із держкомпаніями. Проте Москва фінансово й політично підтримувала партію заради просування вигідних Росії позицій, що демонструє послідовна підтримка AfD перезапуску Nord Stream. Втім, лобізм Nord Stream не є винятково ультраправим феноменом: колишній канцлер від СДПН Герхард Шредер, який очолював уряд Німеччини у 1998–2005 роках, уже після відходу з посади очолив ради директорів консорціуму Nord Stream 2 і «Роснєфті». У Бундестазі AfD голосує проти постачань зброї, санкцій і за «мирні переговори» у трактуванні, вигідному Москві, лишаючись найпослідовнішим противником підтримки України.

Публічна дискусія про негласний «карантин» навколо AfD (у Німеччині його називають «Brandmauer», буквально «протипожежна стіна») у 2026 році помітно похитнулася. Опитування Forsa фіксує, що на сході Німеччини 53% респондентів підтримують коаліції інших партій з AfD проти 44% противників, тоді як на заході переважає відмова (61%). П’ять земельних виборів 2026 року стануть першим практичним тестом того, чи витримає ця ізоляція тиск.

Франція: від маргінальної партії Ле Пена-старшого до порогу Єлисейського палацу. «Національний фронт» Жана-Марі Ле Пена був заснований у 1972 році і з самого початку сприймався як маргінальний. Трансформація політсили почалася 2011 року, коли партію очолила його донька Марін Ле Пен. У 2014 році (під час анексії Криму) партія отримала кредит у 9 мільйонів євро від Першого чесько-російського банку, але після 2022-го спостерігалися і спроби балансувати: публічні засудження вторгнення, але й відсутність підтримки надання Україні зброї і запровадження антиросійських санкцій.

Після ребрендингу 2018 року в Rassemblement National (RN) відбувалося послідовне нарощування електоральних рейтингів: 17,9% у першому турі президентських виборів 2012-го, вихід у другий тур 2017-го з 33,9%, 89 місць у Національних зборах 2022 року й, зрештою, 31,4% на виборах до Європарламенту й 33,2% у першому турі парламентських виборів 2024 року, коли RN уже балотувалася як опозиція.

Протести «жовтих жилетів» у Франції 2018–2019 років сформували нову мобілізаційну базу серед «периферійної Франції». На виборах до Європарламенту 2024 року серед виборців до 25 років RN отримала 25% проти 12% у 2022-му.

У квітні 2026 року France 24 розкрив серію закритих зустрічей Ле Пен і Барделли з корпоративною елітою. Аналітики Sciences Po припустили, що французькі бізнес-еліти не «закохуються» в RN, а купують «страховий поліс».

Станом на середину 2026 року RN отримує 31–36% у першому турі президентських перегонів 2027 року. Сама Ле Пен наразі балотуватися не може: через вирок у справі про привласнення коштів Європарламенту, тому в опитуваннях RN тестує саме Барделлу. У гіпотетичному другому турі проти центриста Едуара Філіппа опитування Odoxa-Mascaret уперше дає перемогу Барделлі – 52% проти 48%.

Утім, якщо RN прийде до влади 2027-го, наслідки можуть бути непорівнянні з угорським прецедентом: Франція – постійний член Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, ядерна держава і один із ключових спонсорів підтримки України.

Велика Британія: від Brexit до нафтогазової донорської моделі. Британська хвиля має власну специфіку, яка найгучніше проявила себе під час Brexit у 2016 році. Флагманська партія того часу, UKIP Найджела Фараджа використала незадоволення членством у Європейському Союзі, щоб вийти з маргінесу. Після референдуму 2016 року, який UKIP, по суті, і виграв, партія втратила «сенс» існування, і Фарадж заснував Brexit Party (2019), а потім Reform UK (2021).

На загальних виборах 2024 року, коли влада перейшла від консерваторів до лейбористів Кіра Стармера, Reform UK отримала 14,3% голосів, але лише 5 місць через британську мажоритарну систему. На виборах до валлійського Сенеду в травні 2026 року партія посіла друге місце і здобула 34 місця, що стало першим великим проривом на регіональному рівні. Опитування 2025–2026 років стабільно дають партії 20–25%, що вже становить виклик для рейтингу правлячих лейбористів.

Reform UK є єдиним прикладом у вибірці, що має пряме фінансування від однієї галузі. За даними DeSmog, 67% фінансування партії надійшло від донорів із фінансовими інтересами у викопному паливі (понад 24 мільйони фунтів). Найбільший внесок зробив Крістофер Гарборн (22 мільйони фунтів). Попри те, що внутрішні галузеві інтереси визначають партійну мережу, були задокументовані і випадки фінансування Росією окремих членів партії. У листопаді 2025 року колишнього лідера Reform UK в Уельсі було засуджено до 10,5 року за хабарі від проросійського агента за проросійські виступи в Європарламенті. Загалом окремі позиції партії фактично збігаються з проросійськими: скептицизм щодо НАТО, риторика «Британія понад усе», заяви Фараджа про те, що «розширення НАТО спровокувало Росію». Поки партія в опозиції, це залишається риторикою, втім у разі приходу до влади ризик для підтримки України може стати цілком реальним.

Словаччина: три прем’єрства Фіцо і перші ознаки втоми від нього самого. Роберт Фіцо і його партія Smer є нетиповим кейсом. Партія є соціал-демократичною за назвою, лівопопулістською в риториці і виразно проросійською в зовнішній політиці.

Її лідер Роберт Фіцо очолював уряд двічі поспіль (2006–2010, 2012–2018), доки після вбивства 2018 року журналіста Яна Куцяка не був змушений піти у відставку, після чого владу перейняла прозахідна коаліція. Втома виборців від неефективного правління відкрила Фіцо шлях до третього прем’єрства 2023 року: тоді Smer переміг з 22,9%.

Скасувавши військову допомогу Україні відразу після повернення до влади в жовтні 2023-го, Фіцо паралельно розвивав особисту газову дипломатію. Державний газопостачальник SPP зберіг довгостроковий контракт із «Газпромом» до 2034 року і досі є однією з небагатьох компаній Європейського Союзу, яка напряму закуповує трубопровідний газ через TurkStream. У вересні 2025 року Фіцо особисто зустрівся з Путіним у Пекіні й публічно заявив про зацікавленість у поставках російського газу. Крім того, після завершення транзитного договору на початку 2025-го Фіцо погрожував Києву судовим позовом. І оскільки Словаччина – географічний і технічний буфер між Україною і Центральною Європою, її блокувальна позиція має непропорційно великий вплив на логістику допомоги.

Проте станом на липень 2026 року рейтинг самого Фіцо помітно похитнувся. Опитування AKO фіксує опозиційну Progresívne Slovensko на рівні 20,8% проти 17,3% у правлячого Smer – опозиція вперше стабільно випереджає партію влади після кількох місяців майже рівного суперництва. Наступні парламентські вибори мають відбутися не пізніше 28 вересня 2027 року: «втома від Фіцо» цілком може повторити логіку «втоми від Дюрчаня» 2010 року в Угорщині, тільки в проєвропейському напрямку.

Румунія: від несподіваного прориву 2020 року до «нового вікна можливостей». «Альянс за єднання румунів» (AUR) виник практично з нуля на виборах грудня 2020 року (партію заснували 1 грудня 2019 року). Тоді партія отримала 9,1%.

Пандемія дала платформу антивакцинному наративу, велика румунська діаспора, що голосувала онлайн, схилялася до ультранаціоналістичних позицій. Партія систематично нарощувала свої позиції й на президентських виборах грудня 2024-го несподівано вів перед такий собі «незалежний» кандидат Келін Джорджеску, пов’язаний як з AUR, так і з пулом інших менших ультраправих проєктів, а також з проросійськими мережами.

Конституційний суд анулював результати після розкриття операції впливу в TikTok, що спровокувало гостру дипломатичну суперечку з адміністрацією Трампа, представники якої публічно виступили на захист Джорджеску.

На повторних виборах травня 2025 року Джордже Сіміон переміг у першому турі з 40,96%, але в другому турі поступився нинішньому президентові Нікушору Дану – 53,6% проти 46,4%. Це один із небагатьох кейсів у вибірці, де мобілізація проєвропейського електорату зупинила ультраправого кандидата на фінальній стадії. Підтримка AUR/Сіміона у 2025–2026 роках стабілізувалася на рівні 25–30%. Водночас, за висновками румунської SRI, слоган кампанії Джорджеску в TikTok був «методологічно ідентичний» попередній TikTok-кампанії, яку Росія розгортала в Україні.

Румунія й далі відіграє роль ключового транзитного коридору зброї й гуманітарної допомоги для України через порти Констанца й Галац та авіабазу «Міхаїл Когелнічану». Чергові парламентські вибори мають відбутися не пізніше 30 листопада 2028 року, але нещодавнє падіння уряду Боложана, яке ініціювала одна з правлячих партій, PSD, спільно з ультраправою AUR, зокрема після його спроб роздержавити низку стратегічних підприємств, зберігає й загрозу дострокових виборів.

ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ЦИКЛИ 2026–2029: ОЦІНКА ТРАЄКТОРІЙ

Найближчі три роки містять щонайменше п’ять точок, де ультраправа й популістська динаміка може змінити баланс підтримки України на рівні Європейського Союзу: п’ять земельних виборів у Німеччині 2026 року, можливі дострокові вибори в Словаччині (до вересня 2027), парламентські вибори в Румунії (до листопада 2028, з ризиком дострокового сценарію після падіння уряду Боложана), президентські й парламентські вибори у Франції (квітень–травень і червень 2027) та чергові вибори до Бундестагу (початок 2029).

Календар ключових електоральних точок:

Як побудований прогноз

Для побудови прогнозу використовувалася формула, яка передбачає оцінку «стелі» зростання рейтингу (рівняння Ферхюльста).

Німеччина, AfD. Проєкція на чергові вибори до Бундестагу (початок 2029) – близько 32%.

Франція, RN. Проєкція на перший тур президентських виборів у квітні 2027 – 36–37%, верхня межа поточних опитувань.

Велика Британія, Reform UK. Єдиний кейс, де рейтинг уже пройшов максимум близько 29% у 2025-му і відкотився до 23–26% станом на середину 2026-го. Коректна оцінка на вибори 2029 року – в діапазоні 24–30%.

Словаччина, Smer. Динаміка зворотна у порівнянні з рештою вибірки: 22,9% на виборах 2023-го проти 17,3% у липні 2026-го; продовження цього темпу дає на вересень 2027-го 14–15%.

Румунія, AUR. Проєкція на парламентські вибори до листопада 2028 – 38–39%, із виходом на плато вже впродовж 2027-го.

НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Поточна рамка підтримки та її крихкість. Станом на червень 2026 року Рада Європейського Союзу ухвалила 20-й пакет санкцій проти Росії і затвердила 90-мільярдний кредит Україні на 2026–2027 роки (грудень 2025-го). Переговорний процес про вступ до Європейського Союзу триває: у березні 2026-го отримано запрошення відкрити переговорні кластери. Рішення про 90-мільярдний кредит ухвалено в режимі «посиленого співробітництва» без Угорщини, Чехії й Словаччини, і це прецедент, який засвідчує реальну можливість розщеплення єдності Європейського Союзу.

Найочевидніший ризик полягає у блокуванні санкційних пакетів і фінансової допомоги правом вето. Особливо вразливі рішення, що потребують одностайності: санкційні пакети, нові транші допомоги, рішення Спільної зовнішньої та безпекової політики щодо постачання зброї. Якщо RN прийде до влади у Франції 2027-го або AfD стане частиною коаліційного уряду в Німеччині, блокувальних голосів стане достатньо для паралічу таких рішень.

Ультраправі в Угорщині, Словаччині й Румунії систематично використовують питання розширення Європейського Союзу для внутрішньої мобілізації, зображуючи вступ України загрозою для місцевих фермерів і субсидій. Оскільки вступ вимагає одностайності всіх членів, кожна «проблемна» країна може виявитися тим самим «ні». Румунія і Словаччина – ключові транзитні коридори для зброї, тож їхнє блокування матиме непропорційно великий вплив на логістику підтримки.

Непрямі ризики та роль партнерів, чия позиція складніша, ніж здається. Ультраправі зацікавлені у збереженні залежності від викопного палива: кожен євро, витрачений Європейським Союзом на російську енергетику, непрямо фінансує і армію Росії, і операції впливу, і саму підтримку ультраправих (до слова, це варто врахувати і в стратегії комунікації із країнами, де спостерігаються ці тренди). Демонтаж Green Deal означав би для Росії збереження цих доходів. Якщо у Франції 2027-го переможе RN, а AfD в Німеччині визначатиме порядок денний, франко-німецький двигун євроатлантичної підтримки України помітно ослабне.

Підступніший довгостроковий ризик – це повільний дрейф системних партій у бік ультраправих позицій, зафіксований дослідниками Європарламенту як «четверта фаза» (яку ми наразі спостерігаємо в Румунії): проникнення риторики «миру за будь-яку ціну» в програми ЄНП і лібералів. Це не відверте блокування, а поступова нормалізація ескапізму. Домінантною формою тиску при такому тренді стає не пряма проросійська пропаганда, а «реалістичний» дискурс навколо теми миру, тягаря витрат, прав фермерів, захисту ринку і «суверенного права вирішувати», який може маскуватися під прагматизм, який важко спростувати напряму.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.