МАЙБУТНЄ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: СЦЕНАРІЇ РЕФОРМУВАННЯ, РОЗШИРЕННЯ ТА ОБОРОННОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Маріанна Фахурдінова, Єгор Ткачук, Максим Молотай

Експерти Центру трансатлантичного діалогу

Ключові знахідки

• Європейський парламент та Європейська комісія заохочують перехід до голосування кваліфікованою більшістю у Раді Європейського Союзу, але серед держав-членів консенсусу немає.
• Перехід до кваліфікованої більшості через зміну установчих договорів Євросоюзу – тривалий та малоймовірний. Альтернативою у Спільній зовнішній та безпековій політиці є механізм конструктивного утримання, коли незгодна держава не блокує рішення, та перехідні положення Лісабонського договору, які дозволяють перейти до кваліфікованої більшості за підтримки усіх держав-членів; у розширенні – внесення змін до переговорної рамки з країною-кандидатом.
• Україна на власному досвіді відчула вепонізацію процесу розширення: Угорщина понад рік блокувала відкриття переговорних кластерів з Україною, попри позитивні висновки Європейської комісії. Перехід до голосування кваліфікованою більшістю хоча б на проміжних етапах уже суттєво зменшив би політизацію процесу розширення.
• Перехід до кваліфікованої більшості у Спільній зовнішній та безпековій політиці дозволив би Європейському Союзу швидше ухвалювати санкційні пакети проти Росії через її війну проти України, а в перспективі – посилити санкційний тиск на державу-агресора.
• Модель «Європи різних швидкостей» дозволяє групі держав Європейського Союзу поглиблювати інтеграцію в окремих сферах через механізм посиленої співпраці із юридично обов’язковими рішеннями лише для учасників. Низка держав вже поглиблює співпрацю через формат «Е6» у сферах конкурентоспроможності й безпеки.
• Модель «Європи різних швидкостей» може прискорити інтеграцію України в оборонну архітектуру Європейського Союзу, зокрема через тіснішу взаємодію з «Е6», адже Київ випереджає чимало держав-членів за рівнем оборонних спроможностей.
• У сфері розширення для країн-кандидатів розглядаються моделі швидкого вступу, зворотного розширення, поетапної інтеграції та асоційованого членства. Жодна не має сталої підтримки, проте робота над ними триває.
• Хоча усі моделі передбачають певні переваги для України на проміжних етапах, вони несуть ризик зниження інтересу держав-членів до подальшого розширення та закріплення за Україною статусу «другосортного» члена.
• Держави-члени Євросоюзу продовжують покладатись на НАТО у питаннях безпеки. Хоча стаття 42(7) є юридично сильнішою за статтю 5 Вашингтонського договору, вона не має чіткого механізму застосування. Створення спільної армії є малоймовірним через відсутність у Європейському Союзі єдиного політичного центру, держави-лідера, командних структур і достатніх спроможностей.
• Оновлена ядерна доктрина Франції передбачає поглиблену співпрацю з шістьма європейськими державами, спільні навчання та можливе розміщення винищувачів «Рафаль» на їхній території. Однак Париж зберігатиме суверенітет над ядерними силами, не братиме жорстких зобов’язань щодо захисту партнерів та не замінить американську ядерну парасольку.

1. Реформування Європейського Союзу: можливий перехід до голосування кваліфікованою більшістю у сферах розширення та безпеки

Питання внутрішньої реформи Євросоюзу повернулося до порядку денного Союзу після 2022 року. Зловживання правом вето окремими державами-членами уповільнило ухвалення стратегічних рішень і виявило вразливість Європейського Союзу в ситуація х, що потребують швидкої реакції – від війни в Україні до зміни зовнішнього курсу Сполучених Штатів. Водночас надання Україні статусу кандидата перезавантажило процес розширення та повернуло перспективу Євросоюзу з понад 35 державами-членами, де досягати одностайності буде ще складніше.

Сьогодні близько 80% рішень у Європейському Союзі ухвалюється кваліфікованою більшістю. За Лісабонським договором, таке рішення мають підтримати щонайменше 55% держав-членів, які представляють 65% населення Євросоюзу.

Одностайність у Раді Європейського Союзу зберігається у найбільш чутливих сферах: Спільній зовнішній та безпековій політиці, розширенні Євросоюзу та фінансах. Консенсус також лежить в основі роботи Європейської Ради, яка визначає загальний політичний напрям і пріоритети Союзу.

Щоб уникати блокування, Європейський Союз уже використовував наявні та ситуативні механізми. У 2022 році через механізм «конструктивного утримання» Австрія, Ірландія та Мальта не брали участь у фінансуванні постачання зброї Україні, а Угорщина – у створенні Місії Євросоюзу з військової допомоги Україні, а згодом – Фонду підтримки України.

За статтею 31(1) Договору про Європейський Союз, держава, яка утрималася від голосування у сфері зовнішньої та безпекової політики, не зобов’язана виконувати рішення, але має визнати його обов’язковим для Союзу й не перешкоджати виконанню. Схожа за суттю процедура була застосована у 2023 році під час рішення про відкриття переговорів щодо вступу України до Європейського Союзу: прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан залишив залу й фактично утримався. Це створило прецедент для використання аналогії «конструктивного утримання» в Європейській Раді.

Для подолання «ветократії» Угорщини Євросоюз також намагався призупинити її право голосу за статтею 7 Договору про об’єднання. Однак, попри систематичні порушення принципів та інтересів Європейського Союзу урядом Віктора Орбана, процедура не дала результату через брак одностайності.

Запровадження кваліфікованої більшості через зміну установчих договорів Євросоюзу

Однак такі точкові рішення не вирішують проблему системно. У довгостроковій перспективі драйвери інституційної реформи Євросоюзу, передусім Німеччина, прагнуть повного переходу Ради Європейського Союзу до кваліфікованої більшості у всіх сферах до наступного розширення. Для цього потрібні зміни до установчих договорів – Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу.

Це може бути реалізовано через статтю 48 Договору про Європейський Союз, яка передбачає скликання Європейського конвенту, одностайну згоду держав-членів та подальшу ратифікацію через їх національні парламенти. Процес може тривати роками й не гарантує результату.

У вересні 2023 року незалежна робоча група, скликана урядами Франції та Німеччини, представила рекомендації щодо реформування Євросоюзу. Вона запропонувала кілька шляхів прискорення змін до договорів.

Щоб зменшити занепокоєння скептиків, група запропонувала запобіжники для такого переходу. Зокрема, «механізм захисту суверенітету» дозволяє будь-якій державі призупинити ухвалення рішення, якщо воно загрожує її життєво важливим інтересам. Інший варіант – зміна формули голосування з 55% держав і 65% населення на 60% і 60%.

Тим не менш, серед держав-членів загалом немає бажання до зміни договорів. Право вето дозволяє їм просувати національні інтереси, вимагати компенсацію або поступки щодо інших питань. Позиції держав також різняться залежно від сфери: для Швеції та Нідерландів важливе збереження вето у податковій політиці, а для Кіпру та Греції – у зовнішній політиці.

Запровадження кваліфікованої більшості без зміни установчих договорів Євросоюзу

Тому найбільш реалістичним наразі є короткостроковий підхід: поступове запровадження кваліфікованої більшості в окремих сферах без зміни установчих договорів. Найбільш актуальними сферами для України є розширення Європейського Союзу і Спільна зовнішня та безпекова політика Євросоюзу.

·       Кваліфікована більшість у Спільній зовнішній та безпековій політиці

Окрім «конструктивного утримання», основним шляхом переходу до кваліфікованої більшості у цій політиці без зміни договорів є перехідні положення Лісабонського договору, які дозволяють Раді Європейського Союзу перейти від одностайності до кваліфікованої більшості у певній сфері. Однак держави-члени мають одностайно підтримати таке рішення, фактично добровільно обмеживши власне вето. Крім того, у деяких країнах цей крок потребує ратифікації їх парламентами.

Перехід підтримує «Група друзів» кваліфікованої більшості у зовнішній та безпековій політиці Євросоюзу, створена Францією та Німеччиною у 2023 році. Їхня позиція ґрунтується на потребі Європейського Союзу швидше реагувати на кризи без блокування рішень окремими країнами, як це робив Кіпр щодо санкцій Євросоюзу проти Білорусі у 2020 році, або Угорщина щодо санкцій проти Росії у 2022–2024 роках.

Водночас більшість держав обережно ставляться до кваліфікованої більшості у Спільній зовнішній та безпековій політиці, оскільки ці сфери прямо стосуються суверенітету, а для нейтральних Австрії, Ірландії, Мальти та Кіпру – ще й основ їхньої безпеково-оборонної політики. Менші держави також побоюються, що відмова від вето зменшить їхню вагу й посилить вплив великих країн. Вони зможуть суттєво впливати на формування блокуючої меншості, яка має включати 4 держави-члени, що представляють понад 35% населення.

Тим не менш, перехід до кваліфікованої більшості у Спільній зовнішній та безпековій політиці через перехідні положення має запобіжники та обмеження. Стаття 31(2) містить механізм захисту суверенітету, який дозволяє державі-члену заблокувати рішення, ухвалене кваліфікованою більшістю, з «життєво важливих і заявлених міркувань національної політики». А стаття 31(4) не дозволяє застосовувати кваліфіковану більшість до рішень із військовими чи оборонними наслідками. На практиці складно відмежувати суто зовнішньополітичні рішення від безпекових, тому реальний перехід тут буде мати певні обмеження.

●      Кваліфікована більшість у розширенні

Якщо кваліфікована більшість у Спільній зовнішній та безпековій політиці потрібна для швидшого ухвалення рішень, критично важливих для дієздатності Союзу, то кваліфікована більшість у розширенні має адаптувати інституції до більшої кількості членів. Воно також має обмежити блокування технічного процесу вступу через двосторонні історичні чи територіальні суперечки – тобто «білатералізацію» вступу, яка підриває довіру кандидатів до Європейського Союзу і посилює втому від розширення у державах-членах.

Історія розширення Євросоюзу добре ілюструє цю проблему. Греція й Болгарія понад 10 років – проти Північної Македонії та Албанії через політичні, історичні й мовні суперечки; Угорщина – проти України через питання нацменшин і прагнення домогтися розмороження фондів Європейського Союзу.

Оновлена у 2020 році методологія розширення Євросоюзу частково звузила простір для маніпуляцій: об’єднання 35 розділів у 6 кластерів зменшило кількість можливостей для блокування прогресу.

Проте ця одностайність є радше усталеною практикою, а не вимогою договорів. Стаття 49 Договору про Європейський Союз регулює лише рішення про приєднання загалом і не встановлює вимог до проміжних етапів: «Держава-заявник подає свою заявку до Ради, яка приймає рішення одноголосно».

Тому перехід до кваліфікованої більшості у політиці розширення не потребує зміни установчих договорів чи застосування перехідних положень, які до розширення не застосовуються. Натомість він може бути здійснений через процедурно простіший механізм – перегляд переговорної рамки з Україною та/або іншими кандидатами.

З огляду на це, найбільш реалістичним є компромісний сценарій: застосування кваліфікованої більшості до проміжних або технічних етапів переговорів зі збереженням консенсусу щодо вступу та ратифікації договору про приєднання. Саме такі моделі наразі обговорюються в Європейському Союзі:

• Повна кваліфікована більшість: її застосування на всіх проміжних етапах переговорів, включно з відкриттям і закриттям кластерів та розділів, із збереженням одностайності лише для рішення про заявку на членство, умов вступу та ратифікації договору про приєднання.
• «Консенсусоподібна» кваліфікована більшість: застосування кваліфікованої більшості до всіх проміжних етапів переговорів, але за формулою: 72% держав-членів «за», без вимоги щодо частки населення.
• «Нідерландська» кваліфікована більшість: застосування супербільшості (72% держав-членів, які представляють щонайменше 65% населення Союзу) до всіх проміжних етапів переговорів, крім закриття всіх розділів, пов’язаних із кластером «Основи», при цьому ключові рішення щодо заявки на членство, умов вступу, ратифікації договору про приєднання ухвалюються одностайно.
• Німецько-словенська пропозиція від 2024 року: кваліфікована більшість застосовується лише до відкриття переговорних кластерів і затвердження початкових критеріїв, тоді як рішення щодо заявки на членство, умов вступу, ратифікації договору про приєднання та закриття розділів залишаються одностайними.

Деякі дослідники застерігають, що перехід до кваліфікованої більшості на проміжних етапах вступу може призвести до блокування Договору про приєднання наприкінці.

Усі розглянуті пропозиції наразі залишаються на рівні дискусії. Європарламент послідовно підтримує запровадження кваліфікованої більшості в окремих сферах, Єврокомісія готує на 30 вересня нову Стратегію щодо розширення, а лідери Євросоюзу мають обговорити реформу процесу на жовтневому саміті.

Втім, неоднозначні позиції держав-членів і наступні електоральні цикли, зокрема посилення правих партій у Франції та Німеччині, можуть знову звузити простір для реформи. Тож ближчим часом найреалістичнішим є поступовий, секторальний перехід до кваліфікованої більшості без зміни установчих договорів у сферах, де одностайність найбільше шкодить дієздатності Європейського Союзу і розширенню.

2. Перспективи моделі «Європи різних швидкостей»

На противагу німецькій ідеї федералізації Євросоюзу і повному переходу до голосування кваліфікованою більшістю, французька модель «Європи різних швидкостей» передбачає різні темпи та глибину інтеграції держав до Європейського Союзу та окремих форматів. Частково це вже реалізується в межах єврозони та Шенгенської зони.

Концепцію обговорюють у Євросоюзі з 1980-х років. Новий імпульс ідея багаторівневого Європейського Союзу отримала у 2023 році після звіту франко-німецької робочої групи. Документ запропонував тіснішу інтеграцію найамбітніших держав у соціальній, фінансовій, промисловій та оборонній сферах і визначив чотири рівні участі:

• Внутрішнє коло членів єврозони та Шенгенської зони, а також «коаліції охочих» у сферах клімату, енергетики, оподаткування та інших політиках;
• Усі теперішні та майбутні держави-члени Євросоюзу;
• Асоційовані члени, залучені передусім до спільного ринку, але без права голосу в Раді Європейського Союзу;
• Країни-учасниці Європейського політичного співтовариства.

У 2026 році концепція набула практичного втілення, зокрема у зв’язку з необхідністю надати Україні позику на 90 мільярдів євро. Рішення підтримали 24 держави-члени без участі Угорщини, Словаччини та Чехії. Щоб уникнути їхнього вето, країни скористалися механізмом посиленої співпраці, передбаченим статтею 20 Договору про Євросоюз.

Механізм дозволяє щонайменше дев’ятьом державам поглиблювати співпрацю в окремих сферах і ухвалювати юридично обов’язкові рішення, що застосовуються лише до учасників ініціативи.

Водночас держави-члени побоюються, що надмірна диференціація послабить єдність Євросоюзу і перетворить його на «ексклюзивний клуб» під керівництвом Берліна та Парижа. На практиці модель «Європи різних швидкостей» найчіткіше проявляється у сфері конкурентоспроможності Європейського Союзу, безпеці та в питаннях розширення.

Конкурентоспроможність

На початку 2026 року Урсула фон дер Ляєн закликала держави-члени активніше використовувати механізм посиленої співпраці на тлі тиску Сполучених Штатів і Китаю. У цей самий період міністри фінансів Німеччини та Франції ініціювали формат «Е6», до якого увійшли шість найбільших економік Євросоюзу: Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Польща та Нідерланди.

Формат має на меті посилення оборони, створення Союзу заощаджень та інвестицій, зміцнення євро й забезпечення Євросоюзу критично важливою сировиною. Першим результатом «Е6» стало узгодження позицій учасників щодо реформування фінансових ринків. Однак E6 потрібна підтримка щонайменше дев’яти держав-членів для ухвалення рішення на рівні ЄС.

Безпека

E6 також має на меті прискорити зростання оборонних видатків і реалізацію промислової політики. У країнах групи розташовані найбільш конкурентоспроможні оборонні компанії Європейського Союзу, що створює потенціал для спільних проєктів.

Водночас держави не завжди здатні домовитися навіть про спільні оборонні програми. У червні 2026 року Франція та Німеччина вирішили припинити спільну розробку винищувачів і танків нового покоління через розбіжності між компаніями-підрядниками.

Розходження існують і щодо того, які видатки в наступному бюджеті Євросоюзу слід скоротити для фінансування оборони. Однак прогрес у спільних закупівлях, безпековій інтеграції та скоординованих інвестиціях може перетворити формат на модель співпраці для охочих і спроможних держав.

Розширення

Диференційована інтеграція стала актуальною і в контексті розширення Європейського Союзу навесні-влітку 2026 року, передусім через потенційний дедлайн вступу України у 2027 році, який українська та американська сторони обговорювали в контексті можливих мирних переговорів із Росією. Розглядалися такі моделі:

• Швидкий вступ – скорочення бюрократичних процедур для підписання Договору про вступ у стислі строки. Водночас бюджет ЄС довелося б перерозподіляти, а кандидат отримав би повноцінне представництво в інституціях ЄС.
• Зворотне розширення – формальний вступ у Євросоюз без прав. Основні фонди та право голосу в Раді Європейського Союзу залишалися б заблокованими до завершення виконання реформ кандидатом.
• Поетапна інтеграція – поступове залучення кандидата до окремих політик і спільного ринку в обмін на реформи, але без формального членства.
• Асоційоване членство – символічне представництво в Єврокомісії та Парламенті, військові гарантії за статтею 42(7) Договору про Європейський Союз, але без права голосу, доступу до фінансування та статусу повноправного члена.

Перші три моделі держави-члени фактично відкинули через небажання підтримувати ініціативи Комісії та прагнення зберегти контроль над політикою розширення. Ідея асоційованого членства, своєю чергою, зазнала критики в Україні як можлива форма «другосортного» членства.

Наразі Євросоюз та Україна продовжують рухатися шляхом вступу на основі заслуг,який має запобігти як політичному «обману» кандидатів. Процес гальмують затримки з відкриттям переговорних кластерів і нерівномірний прогрес України у проведенні реформ.

3. Безпека Європи: перспективи створення спільних збройних сил ЄС

Європа залишається вкрай вразливою перед безпековими загрозами, адже Сполучені Штати все більше зосереджуються на стримуванні Китаю та внутрішній безпеці. Намір Вашингтона вже до 2027 року перекласти більшу частину відповідальності за конвенційні оборонні спроможності НАТО на європейських союзників не відповідає темпам переозброєння Європи.

Попри наявні розбіжності всередині Альянсу, європейці й надалі покладаються на нього у сфері оборони, водночас намагаючись закрити конкретні прогалини у спроможностях. Так, у відповідь на скорочення американської присутності німецько-нідерландський армійський корпус підпорядкує собі командування сухопутними силами НАТО в Естонії та Латвії.

Окремим питанням залишається безпека членів Європейського Союзу, які не входять до НАТО, а отже, не підпадають під дію його гарантії колективної оборони. Такими є Австрія, Кіпр, Ірландія та Мальта. Ця проблема також актуальна в контексті вступу України: членство в Євросоюзі розглядається Києвом як «м’яка гарантія» безпеки, але важливо розуміти, на що саме спроможний Європейський Союз і яким є механізм виконання цих зобов’язань.

Договір про Європейський Союз уже містить механізм колективної безпеки. Стаття 42(7) зобов’язує усіх членів Євросоюзу надати державі, що зазнала агресії, «допомогу та підтримку всіма можливими засобами» – формулювання, сильніше, ніж у статті 5 НАТО («такі дії, які вважатимуться необхідними»). Так само поріг застосування статті 42(7) є нижчим («збройна агресія»), ніж у статті 5 НАТО («збройний напад»).

Попри те, що застосування статті 42(7) не потребує рішення Ради Європейського Союзу, порядок дій держав-членів та інституцій Євросоюзу залишається вкрай нечітким. Так чи інакше, стаття 42(7) є комплементарною до статті 5 НАТО і не замінить її найближчим часом.

Чинні ініціативи Європейського Союзу мають на меті покращити існуючу архітектуру безпеки, а не створити їй альтернативу. Постійна структурована співпраця націлена на посилення співробітництва між учасниками у сфері військової промисловості. Сили швидкого реагування Євросоюзу обмежені за кількістю (5 тисяч військовослужбовців), тому їх недостатньо для захисту Європи. Через це сьогодні знову лунають голоси щодо необхідності створення спільних збройних сил Європи.

Основний аргумент прихильників цієї ідеї: єдина армія була б більш ефективною за окремі 27 армій країн-членів Європейського Союзу і не залежала б від непередбачуваності Сполучених Штатів. Водночас ідею такого альянсу було б важко реалізувати, бо Європейському Союзу наразі бракує політичного центру, готового нести відповідальність за безпеку Євросоюзу, інтегрованого військового командування та значних сил швидкого реагування.

Насамперед, Європейський Союз не має можливостей для створення та застосування великої армії. Для заміни американської сухопутної присутності на східному кордоні Європа потребує об’єднання у 100 тисяч військових.

На додачу, Європейський Союз майже не має досвіду участі у повномасштабних бойових діях: його 23 місії та операції під мандатом Спільної зовнішньої та безпекової політики вкрай обмежені за обсягом та не застосовувались для такої мети.

Євросоюз також не має командних структур, які б забезпечили вдале управління спільними силами. Військово-стратегічний штаб Союзу в сотні разів менший за аналогічний персонал НАТО. Небажання дублювати командні структури Північноатлантичного альянсу є однією з основних перепон для створення європейської армії.

Насамкінець, на відміну від НАТО, де лідерство належало Сполученим Штатам, жодна європейська держава не готова взяти на себе відповідальність за безпеку всього Європейського Союзу. Покласти таку відповідальність на Європейську Раду, де вето на розміщення військ могла б накласти будь-яка держава, було б неефективно.

Таким чином, створення спільних збройних сил Союзу залишається далекою перспективою. Європейські держави перебувають у пошуку альтернативних форматів забезпечення власної безпеки, проте жоден із них не спрямований на заміну ролі НАТО. Малі альянси, коаліція охочих, «Європа різних швидкостей», постійна структурована співпраця та інші ініціативи мають обмежений характер та націлені на вирішення конкретних питань. На стратегічному рівні оборона Європи інституційно залишається у тому ж форматі, в якому була до приходу другої адміністрації Трампа, і змінити це може лише екзистенційна загроза для Євросоюзу.

4. Питання «європеїзації» французьких ядерних сил

Березнева промова президента Макрона про європеїзацію французьких ядерних сил викликала бурхливу реакцію партнерів. Утім, щоб оцінити масштаб змін, варто згадати сталі елементи французької доктрини. Біля її витоків стояв президент де Голль, який прагнув незалежності від альянсів і американських ядерних гарантій.

Історично доктрина стосувалася виключно французьких життєвих інтересів і території Франції. Проте французька ядерна доктрина не визначає чітко ані «життєві інтереси», ані периметр застосування зброї, і невизначеність є її центральним елементом.

Вона має оборонний характер і покликана стримувати ворогів від агресії. Конкретні сценарії застосування ядерної зброї не прописані, але французькі аналітики вказують на крайні випадки: загрозу окупації або удари по політичному керівництву. Обмежені атаки, зокрема удари дронами, не є підставою для ядерної відповіді.

Як держава з невеликим ядерним потенціалом, Франція вимушена покладатися на стратегічну невизначеність як важливу складову власної ядерної доктрини. Її арсенал розрахований на можливість завдати ворогу непоправної шкоди й утримати його від атаки. Французькі ядерні сили мають два компоненти: підводний і повітряний. Повний замкнутий цикл виробництва ядерної зброї забезпечує Франції незалежність від США та інших партнерів.

Таким чином, французьке ядерне стримування традиційно було суверенним і навмисно зберігало стратегічну невизначеність. Тому його «європеїзація» не означає перетворення французької зброї на спільну європейську гарантію.

Ідея Макрона не є новою. У 1992 році Франсуа Міттеран уперше оголосив про можливість створення європейської ядерної доктрини, а сам Макрон ще у 2020 році запросив партнерів до діалогу.

Однак саме тепер ці заяви викликали живий інтерес через трансформацію європейської архітектури безпеки: повномасштабну війну Росії проти України, переорієнтацію Сполучених Штатів на внутрішню безпеку та Індо-Тихоокеанський регіон. Європа знову зіткнулася з екзистенційними ризиками, а ядерна зброя повернулася в центр дискусій.

У цьому контексті промова Макрона 2026 року не є відступом від попередньої доктрини, а радше її адаптацією до нових загроз. Президент припустив, що життєві інтереси Франції можуть охоплювати ширший контекст, зокрема безпеку союзників. Проте чіткого визначення цих інтересів немає: події за межами Франції можуть впливати на них, але це не означає гарантованої ядерної відповіді.

Для реалізації цього підходу Макрон окреслив стратегію передового стримування – тіснішу співпрацю з обмеженою кількістю європейських партнерів. Йдеться про регулярні консультації, можливість союзників брати участь у ядерних навчаннях та потенційне розміщення винищувачів «Рафаль» на території партнерів. Вперше з 1992 року Франція припинить скорочувати і почне нарощувати ядерні сили, тоді як кількість боєголовок буде засекречено.

Однак ці зміни мають чіткі межі – вони розширюють політичний горизонт французького стримування, але не змінюють його інституційну архітектуру. Франція зберігає повний суверенітет – рішення щодо застосування ядерних сил ухвалює лише французький президент. Не йдеться про розподіл повноважень із партнерами, спільне ядерне планування, передачу французьких ядерних сил союзникам.

Це створює певну асиметрію: партнери можуть брати участь у консультаціях, навчаннях і потенційному розміщенні французьких спроможностей, але не впливають на рішення про їх застосування. Такий підхід відрізняється від американської доктрини, за якої країни можуть погодити або не погодити використання ядерної зброї зі своєї території.

Крім того, оскільки нова доктрина чітко не визначає життєві інтереси, вона не містить жорстких гарантій захисту союзників або застосування ядерних сил у разі атаки на них.

Ініціатива також обмежена вузьким колом залучених держав. Макрон окреслив групу лише з восьми країн, з якими Франція поглиблюватиме співпрацю. При цьому серед партнерів немає балтійських країн, Фінляндії та Норвегії, які межують із Росією і перебувають під безпосередньою загрозою.

За відсутності спільних командних структур нова доктрина поглиблює двосторонню співпрацю Франції з партнерами, перетворюючи їх на багато-двосторонню рамку. Велика Британія та Франція давно співпрацюють у ядерній сфері. Центральну роль серед нових партнерів відіграватиме Німеччина: у березні президент Макрон і канцлер Мерц оголосили про створення франко-німецької керівної групи з ядерних питань.

При цьому французька ініціатива не є альтернативою американському стримуванню. Французькі ядерні сили залишаються комплементарними до американських і не мають на меті замінити американську ядерну парасольку. Париж радше готується до сценаріїв, у яких залучення Сполучених Штатів може затриматися або зіткнутися з політичними перешкодами.

Підтримка французької ініціативи Німеччиною, Бельгією та Нідерландами, де розміщені американські ядерні боєголовки, свідчить, що діалог із Францією не суперечить їхнім зобов’язанням у межах Альянсу.

Логіка комплементарності пояснює і небажання Франції входити до Групи ядерного планування НАТО. Франція не стала її членом навіть після повернення до командних структур НАТО у 2009 році, що мало символічне значення для збереження ядерної незалежності. Участь у ній залишається внутрішньополітично чутливою темою, оскільки її можуть трактувати як «передачу» ядерної ролі Європейського Союзу або Німеччині.

У Франції промова Макрона отримала загалом схвальний відгук серед різних партій, адже він зберіг голлістську незалежність одноосібного ухвалення рішень і стратегічної неоднозначності.

Водночас підтримка промови Макрона не гарантує сталості нової ядерної політики. Після виборів 2027 року новий французький президент може оголосити іншу доктрину. Крім того, повернення ядерної зброї в центр дискусій може знизити готовність населення до конвенційного зіткнення, якщо громадяни сприйматимуть її як достатню гарантію безпеки.

Таким чином, зміни до французької ядерної доктрини мають передусім комунікаційний ефект. Більша неоднозначність щодо сфери застосування ядерної зброї, можливе збільшення кількості боєголовок і потенційне розширення географії їх розміщення мають зробити французьке стримування менш передбачуваним для ворогів. При цьому такий підхід потребує найменше ресурсів, адже він не вимагає додаткових видатків на оборону, є прийнятним для різних політичних сил Франції, зберігає її суверенітет щодо ядерних сил і не надає партнерам жорстких гарантій. Водночас французька ядерна доктрина створює більше невизначеності для партнерів, закріплюючи два суперечливі імперативи: європейськість і суверенітет.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.