ЕВОЛЮЦІЯ ОБОРОННОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ В РАМКАХ НАТО І «КОАЛІЦІЙ СПРОМОЖНОСТЕЙ»
Володимир Солов’ян,
доктор філософії, керівник Групи з аналізу гібридних загроз Українського кризового медіа-центру
Резюме
Упродовж останніх років військова підтримка України поступово трансформувалася від термінових поставок пакетів озброєння до системної моделі, що поєднує багаторічне фінансування, спільні закупівлі та розширення оборонного виробництва.
З січня 2022 року до 30 квітня 2026 року обсяг військової допомоги становить приблизно 173 мільярди євро (Європа – 102,2 мільярда євро, Сполучені Штати – 64,6 мільярда євро, решта світу – 6,2 мільярда євро). Саміт НАТО в Анкарі у липні 2026 року зміцнив цю тенденцію: союзники зобов’язалися забезпечити для потреб оборони України 70 мільярдів євро у 2026 році і підтримувати щонайменше еквівалентний рівень наступного року.
У межах цих зобов’язань держави-донори самі визначають процедуру їхнього виконання. Саме тому важливо оцінювати не лише загальні обсяги допомоги, а й те, наскільки ефективно взаємодіють «коаліції спроможностей», регіональні формати та спільні інструменти НАТО. Особливої ваги ця проблематика набуває на тлі скорочення ролі Сполучених Штатів, дефіциту окремих критичних систем та необхідності одночасно підтримувати Україну і переозброювати власні армії.
Окремої уваги потребують системні ризики архітектури допомоги Силам оборони України. Тому автор зосереджується на довгостроковій ефективності чинних механізмів підтримки та на ризиках для їх подальшої реалізації.
Поточна роль «коаліцій спроможностей»
Після початку повномасштабної війни центральним майданчиком координації військової підтримки України стала Контактна група з питань оборони України (формат «Рамштайн»). У межах цього формату виникли коаліції спроможностей.
Станом на сьогодні створено дев’ять коаліцій спроможностей.
Авіаційна коаліція. Авіаційна коаліція була започаткована в травні 2023 року під керівництвом Сполучених Штатів, Данії та Нідерландів. Її первинним завданням стала підготовка українських пілотів і передання F-16. Таким чином, коаліція забезпечила стратегічний перехід України від радянської до західної бойової авіації.
Утім авіаційна коаліція не забезпечила Україні достатньої чисельної переваги в повітрі. До прикладу, ще в червні 2024 року американський Центр стратегічних і міжнародних досліджень оцінював потребу Повітряних сил України у 12 винищувальних ескадрильях. Станом на літо 2026 року партнери передали 49 F-16, а всі наявні зобов’язання щодо F-16 стосувалися щонайменше 79 літаків. Також Україна і Франція домовилися про першу партію з 16 Rafale у межах довгострокової перспективи придбання до 100 літаків. Утім поява перших Rafale в Україні очікується орієнтовно в 2028–2029 роках.
Отже, головним викликом для авіаційної коаліції є перехід від постачання окремих платформ до створення повноцінної бойової авіаційної екосистеми. Окремим пріоритетом має стати розгортання літаків дальнього радіолокаційного виявлення й управління, зокрема переданих Швецією ASC 890.
Коаліція інтегрованої протиповітряної та протиракетної оборони. Формально коаліція була створена в лютому 2024 року за участю 15 держав під керівництвом Німеччини та Франції. Вона координує постачання систем протиповітряної та протиракетної оборони, насамперед Patriot і SAMP/T. Серед її ключових досягнень – суттєве розширення багаторівневої архітектури української протиповітряної оборони та збільшення кількості західних комплексів середньої та великої дальності.
Сьогодні ключовим викликом залишається недостатня кількість систем, здатних перехоплювати балістичні ракети, насамперед Patriot і SAMP/T, а також дефіцит ракет-перехоплювачів на тлі нарощування Росією комбінованих ударів.
Артилерійська коаліція. Коаліцію під керівництвом Франції та Сполучених Штатів започатковано в січні 2024 року. Вона систематизувала підтримку значного парку артилерійських систем, а також координувала боєприпаси, контрбатарейні радари, ремонт і перехід на калібр 155 мм.
Водночас одним із ключових викликів залишається різнорідність переданих систем, що суттєво ускладнює логістику і технічне обслуговування.
Коаліція бронетехніки та маневреності. Коаліція почала роботу в березні 2024 року за ініціативою Польщі; співголовами стали також Німеччина та Італія. Її робота охоплює постачання та експлуатацію танків, бойових машин піхоти та інженерної техніки, а також ремонт і підготовку персоналу.
Водночас одним із головних викликів залишається надмірна різнорідність парку бронетехніки, що суттєво ускладнює логістику. Додатковою проблемою стало різке зростання вразливості бронетехніки на сучасному полі бою, що зміщує акцент коаліції до формування комплексної системи її бойового застосування та підтримки.
Морська коаліція. Велика Британія та Норвегія започаткували Морську коаліцію у грудні 2023 року для довгострокового розвитку Військово-морських сил України та забезпечення безпеки в Чорному морі. Серед практичних результатів – передання Україні протимінних кораблів, катерів і морських безпілотних систем, а також створення в Румунії навчального центру для морської піхоти.
У середньостроковій перспективі стратегічним завданням морської коаліції є адаптація майбутньої структури Військово-морських сил до досвіду війни, який засвідчив ефективність морських дронів.
Коаліція дронів. Коаліцію формально створили 14 лютого 2024 року за ініціативою Латвії та України; співголовою стала Велика Британія. Країни-учасниці спрямували або запланували близько 4,5 мільярда євро на підтримку українських спроможностей у сфері безпілотних систем у 2024–2025 роках. Станом на літо 2026 року Коаліція дронів передала Україні понад 215 тисяч безпілотних літальних апаратів.
Ця коаліція є однією з найдинамічніших, оскільки цикл розвитку безпілотних систем значно коротший, ніж у традиційних видів озброєння. Її ефективність залежить від масштабування серійного виробництва та оперативної модифікації безпілотних платформ відповідно до бойового досвіду. Окремим стратегічним завданням залишається зниження залежності від китайських та інших зовнішніх компонентів.
Коаліція з інформаційних технологій. Коаліцію з інформаційних технологій було створено у вересні 2023 року під керівництвом Естонії та Люксембургу для розвитку цифрової інфраструктури та систем управління Сил оборони України. Її робота охоплює захищений зв’язок, кібербезпеку, програмне забезпечення, а також підтримку бойових і управлінських інформаційних систем. Коаліція сприяє розвитку екосистеми DELTA та цифровізації військового управління.
Ключовим викликом залишається необхідність одночасно швидко масштабувати цифрові рішення та забезпечувати їхню стійкість до кібератак і фізичного знищення інфраструктури.
Коаліція розмінування. Коаліцію під керівництвом Литви та Ісландії було створено у лютому 2024 року. Її робота охоплює бойове та гуманітарне розмінування і підготовку саперних підрозділів. Коаліція об’єднала понад 20 держав і перейшла від окремих поставок до централізованих закупівель через спеціальний фонд.
Коаліція має одну з найбільш деталізованих довгострокових програм серед коаліцій спроможностей: затверджена дорожня карта на 2024–2034 роки передбачає створення сучасних, сумісних із НАТО українських підрозділів бойового й гуманітарного розмінування. Ключовим викликом залишається масштаб мінного забруднення та постійна поява нових мінних полів у зоні бойових дій.
Коаліція радіоелектронної боротьби. Коаліцію спроможностей радіоелектронної боротьби було започатковано у квітні 2025 року. Німеччина стала її лідером, згодом співкерівництво перебрала Швеція. Коаліція зосереджена на закупівлі засобів радіоелектронної боротьби, підготовці персоналу та розвитку відповідних доктрин і політик.
Ключовим викликом є необхідність підтримки високого темпу технологічної адаптації засобів радіоелектронної боротьби і безпілотних систем: ефективні рішення можуть втрачати перевагу вже після зміни частот, каналів зв’язку або алгоритмів управління противника.
Ініціатива з боєприпасів. Започаткована Чехією у 2024 році ініціатива стала одним із ключових механізмів забезпечення України артилерійськими боєприпасами в умовах, коли власне виробництво країн НАТО не відповідало потребам фронту. Прага взяла на себе пошук запасів на світових ринках і координацію закупівель, тоді як фінансування переважно забезпечують держави-партнери. До квітня 2026 року сукупний обсяг перевищив 4 мільйони одиниць.
Після зміни правлячої коаліції за підсумками виборів у Чехії ініціатива збереглася: новий уряд залишив за Чехією роль координатора, але відмовився від подальшого фінансування закупівель із чеського державного бюджету. У 2026 році кількість держав-донорів скоротилася вдвічі – з 18 до 9. Утім частина держав перейшла до прямих закупівель. Водночас на привабливість механізму негативно вплинули зміна політичного курсу Чехії після повернення Андрея Бабіша, дефіцит ресурсів у донорів та дискусії щодо прозорості закупівель.
Варто відзначити, що в січні 2025 року лідери восьми коаліцій затвердили дорожні карти розвитку відповідних українських спроможностей до 2027 року. Документи визначають цільові спроможності, яких Україна має досягти.
Перелік пріоритетних потреб України: оперативна стійкість на тлі довгострокових обмежень
Перелік пріоритетних потреб України було започатковано НАТО і Сполученими Штатами у липні 2025 року на тлі переходу Вашингтона до моделі, за якої американське озброєння оплачується європейськими союзниками та іншими партнерами.
Відповідно до процедури, Верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі регулярно формує пакети обладнання і боєприпасів, яких потребує Україна. Після цього держави-партнери добровільно беруть на себе фінансування конкретного пакета, а НАТО координує його доставку.
Таким чином, на відміну від коаліцій спроможностей, орієнтованих на довгостроковий розвиток окремих компонентів Сил оборони, механізм «Перелік пріоритетних потреб України» має закривати поточні потреби України у відбитті російської агресії. Станом на сьогодні цей перелік перетворився на один із центральних каналів військової допомоги Україні. 22 липня 2026 року посол Сполучених Штатів при НАТО Метью Вітакер заявив у Києві, що загальний обсяг програми наблизився до 8 мільярдів доларів. Особливе значення Перелік пріоритетних потреб має для протиповітряної та протиракетної оборони: влітку 2026 року через цей механізм Україна отримувала близько 90–92% перехоплювачів для Patriot.
Утім у поточному році вичерпання запасів високоточних Сполучених Штатів додатково продемонструвало ризик конкуренції між потребами України та потребами інших театрів. Тому Перелік пріоритетних потреб України є ефективною коротко- і середньостроковою моделлю збереження доступу України до критичних американських систем, але у довгостроковій перспективі має доповнюватися масштабуванням європейського оборонно-промислового комплексу, спільним виробництвом американських систем у Європі та Україні.
Еволюція підходів держав – членів НАТО у межах спільних механізмів Альянсу
Упродовж 2024–2026 років Альянс перебрав на себе дедалі більшу частину постійної координації, логістичного забезпечення, підготовки та планування, трансформуючи допомогу Україні в інституціоналізовану систему.
Комплексний пакет допомоги Україні був започаткований на Варшавському саміті НАТО у 2016 році як відповідь на російську агресію 2014 року. Спершу його діяльність відображала обережний характер взаємодії Альянсу з Україною: НАТО допомагало реформувати оборонні інституції, розвивати військову освіту та кіберзахист, уникаючи передачі летального озброєння. Сьогодні ж через Комплексний пакет допомоги фінансуються захищений зв’язок, розмінування та програми реабілітації ветеранів. Станом на червень 2026 року партнери спрямували до цільового фонду пакета понад 1,4 мільярда євро.
Практичний масштаб Комплексного пакета допомоги значно ширший, ніж постачання обладнання. Зокрема, НАТО і Україна провели стратегічний огляд оборонних закупівель із рекомендаціями щодо приведення української системи оборонних закупівель у відповідність до євроатлантичних практик.
Командування НАТО з безпекової допомоги та підготовки для України. Створене у 2024 році командування координує постачання військової техніки, навчання українських військових і значну частину логістики міжнародної допомоги. Значення командування полягає передусім у переході від тимчасової координації окремих пакетів допомоги до постійної військової структури, здатної узгоджувати потреби України та пропозиції держав-донорів.
Водночас західні аналітики вказують на проблеми, які поки не дозволяють вважати систему завершеною. До прикладу, Центр аналізу європейської політики звертає увагу на потенційне дублювання між цим командуванням і наявними коаліціями спроможностей у питанні формування майбутніх українських сил. Інша проблема – короткі ротації персоналу, які ускладнюють накопичення інституційної експертизи.
Спільний центр аналізу, підготовки та освіти НАТО – Україна інституціоналізує досвід у зворотному напрямі – від України до Альянсу. Відкритий у лютому 2025 року центр систематизує бойовий досвід України та переводить його у рекомендації для доктрин, підготовки та оперативного планування.
Ключовий виклик, що стоїть перед центром, полягає у швидкості перетворення досвіду Сил оборони України на зміни в НАТО. Оновлення доктрин, програм підготовки та процедур закупівель Альянсу традиційно відбувається значно повільніше, ніж зміни на тактичному театрі війни.
Центр аналізу європейської політики також звертає увагу на структурну проблему: значна частина оборонної системи НАТО все ще спирається на тривалі цикли закупівель і традиційні платформи, тоді як український досвід показує ефективність коротких циклів розробки, випробування та модернізації безпосередньо на основі бойового зворотного зв’язку. Тому ефективність центру залежатиме від того, чи зможе він стати не лише майданчиком для обміну досвідом, але й механізмом, здатним оперативно імплементувати ці уроки.
Таким чином, ці механізми виконують різні, але взаємопов’язані функції: Комплексний пакет допомоги трансформує інституції та стандарти; командування забезпечує постійну координацію допомоги й підготовки; центр перетворює український бойовий досвід на спільні з НАТО знання і практики; Перелік пріоритетних потреб України забезпечує оперативний доступ до дефіцитних американських систем. Разом вони створюють інституційну рамку, у межах якої національна допомога та діяльність коаліцій спроможностей можуть бути краще узгоджені з поточними потребами війни і довгостроковою трансформацією Сил оборони.
Подальша еволюція описаних механізмів може відбуватися у фарватері глибшої інтеграції та розподілу функцій. Спільним викликом для всіх трьох механізмів залишається перехід від фрагментованої підтримки до передбачуваної багаторічної системи, здатної одночасно забезпечувати поточні потреби війни та скорочувати дублювання між структурами.
Роль Північно-Балтійської вісімки у довгостроковій підтримці України
Північні та балтійські держави сформували один із найбільш послідовних регіональних форматів підтримки України – Північно-Балтійську вісімку. Станом на 2026 рік ці країни здійснили військові внески на суму близько 12,5 мільярда євро.
Головною зміною у підході Північно-Балтійської вісімки став поступовий перехід від передачі озброєння зі складів до фінансування нового виробництва. Підтримка дедалі більше охоплює прямі закупівлі продукції українського оборонно-промислового комплексу, спільне виробництво та інтеграцію українських підприємств у європейські виробничі ланцюги.
Найбільш показовим є приклад так званої данської моделі, за якою партнери фінансують виробництво безпосередньо на українських підприємствах відповідно до потреб, визначених Україною.
Норвегія у 2026 році сформувала найбільшу національну фінансову рамку (Програма Нансена) військової підтримки серед держав Північно-Балтійської вісімки: 85 мільярдів норвезьких крон (близько 7,7 мільярда євро) допомоги Україні, з яких 70 мільярдів крон спрямовано на військову підтримку. Водночас Норвезький інститут міжнародних відносин застерігає від ототожнення величини асигнувань із реальною бойовою ефективністю: критичне значення мають швидкість рішень, здатність укладати контракти та строки доставки Україні.
Швеція поєднує багаторічне фінансування з переданням технологічно складних систем та розвитком промислового партнерства. На 2026–2027 роки Стокгольм передбачив рамку військової підтримки обсягом 80 мільярдів шведських крон (близько 7,3 мільярда євро). Допомога охоплює бойові машини піхоти CV90, танки Leopard 2, засоби протиповітряної оборони та літаки дальнього радіолокаційного виявлення.
Особливістю вкладу балтійських держав є спроба максимально деполітизувати щорічний обсяг допомоги через його прив’язку до валового внутрішнього продукту. Естонія, Латвія та Литва закріпили орієнтир на щорічне спрямування щонайменше 0,25% валового внутрішнього продукту на військову підтримку України.
У спільному дослідженні Фінського інституту міжнародних відносин та Міжнародного центру оборони та безпеки аналітики Хіскі Хауккала і Крісті Райк зазначають, що Північно-Балтійська вісімка може відігравати подвійну роль: формувати спільні позиції всередині НАТО та Європейського Союзу і діяти там, де менший регіональний формат дозволяє рухатися швидше. Водночас автори попереджають, що розпорошення форматів – Північно-Балтійської вісімки, Об’єднаних експедиційних сил, Північного оборонного співробітництва тощо – створює додаткове навантаження на адміністрування з боку національних урядів.
Другим обмеженням є розрив між політичною волею і реальною військово-промисловою спроможністю. Норвезький інститут міжнародних відносин доходить висновку, що політична готовність багатьох європейських держав допомагати Україні є значно вищою, ніж обсяг військових ресурсів, які вони можуть швидко мобілізувати. Саме тому перехід до спільних закупівель, українського виробництва та кооперації між оборонними підприємствами є необхідною умовою збереження нинішнього рівня підтримки.
Зрештою, попри нинішній високий рівень консенсусу, політичну стійкість підтримки не слід вважати гарантованою. З політичної перспективи проблема полягає в тому, що тягар військової підтримки України розподіляється між європейськими державами нерівномірно. У 2025 році країни Північної Європи забезпечили близько 33% усієї європейської військової допомоги Україні, маючи лише близько 8% сукупного валового внутрішнього продукту європейських держав-донорів.
Цей ризик посилюється зовнішнім інформаційним тиском. У спільній заяві влітку 2026 року уряди Північно-Балтійської вісімки прямо назвали російські гібридні операції, кібератаки, саботаж і дезінформацію складовими загрози безпеці регіону.
Ініціативи у сфері протиповітряної та протиракетної оборони
З початку повномасштабного вторгнення протиповітряна та протиракетна оборона стала одним із ключових напрямів, що мав безпосередній вплив на здатність України захищати цивільне населення та критичну інфраструктуру в тилу.
Щодо коаліції інтегрованої протиповітряної та протиракетної оборони, про яку йшлося вище, то у січні 2025 року в межах формату «Рамштайн» було затверджено її перехід від термінових поставок до довгострокового планування розвитку української протиповітряної та протиракетної оборони. Паралельно Німеччина ще у квітні 2024 року започаткувала ініціативу невідкладних дій у сфері протиповітряної оборони, метою якої був пошук систем протиповітряної оборони в наявних запасах партнерів, а за необхідності – фінансування компенсації країнам, готовим передати Україні власні комплекси.
Однак до кінця 2025 року можливості подальшого вилучення готових систем із запасів союзників суттєво скоротилися. Ситуацію додатково ускладнює різке зростання глобального попиту на протиракети PAC-3 для Patriot через конфлікт на Близькому Сході. За оцінкою Центру стратегічних і міжнародних досліджень, станом на кінець липня 2026 року американський запас перехоплювачів Patriot скоротився до менш ніж 1000 одиниць, тоді як річні виробничі можливості оцінювалися приблизно в 600–800 ракет. Це означає, що Україна конкурує за обмежений ресурс не лише з іншими союзниками Сполучених Штатів, а й із потребами самих американських збройних сил.
У середньостроковій перспективі частково пом’якшити проблему може ліцензійне виробництво PAC-3. Водночас фахівці галузі визнають, що повноцінне розгортання нового виробництва може тривати від одного до кількох років. Реалістичнішим першим етапом могло б стати розміщення такого виробництва в одній із європейських держав із подальшим перенесенням частини потужностей до України.
Навіть у разі позитивного рішення ліцензійне виробництво не означатиме повної технологічної автономії. Показовим є досвід Японії: Mitsubishi Heavy Industries виробляє PAC-3 за ліцензією Lockheed Martin. Одним із критичних обмежень залишається залежність від американських компонентів, зокрема головок самонаведення.
На цьому тлі важливого значення набуває розширення європейського сегмента української протиракетної оборони. У липні 2026 року Україна оголосила про намір закупити чотири комплекси SAMP/T NG за кошти європейської кредитної програми підтримки України. До завершення виробництва нових систем Франція має передати Україні два наявні SAMP/T як тимчасове рішення.
Водночас SAMP/T NG наразі не варто розглядати як повноцінну заміну Patriot у сфері протибалістичної оборони. Реальні можливості системи проти таких російських засобів, як «Іскандер-М» або «Кинджал», особливо під час масованих комбінованих атак, мають значно меншу бойову верифікацію, ніж Patriot із PAC-3 MSE. Додатковим обмеженням залишається боєкомплект: навіть за високої технічної ефективності внесок SAMP/T NG залежатиме від доступності ракет Aster 30, тоді як європейські виробничі потужності поки залишаються обмеженими порівняно з потенційними потребами України.
Найбільш амбітним довгостроковим проєктом стала створена 13 липня 2026 року Інтегрована протибалістична коаліція за участю України та дев’яти європейських держав. Її метою є формування спільної європейської протибалістичної спроможності на основі узгоджених оперативних вимог і спільної дорожньої карти створення перших оперативних спроможностей.
Проєкт розвиває українсько-німецькі домовленості від червня 2026 року щодо спільної розробки системи протидії балістичним ракетам. Центральним елементом має стати система Freyja (FP-7.x).
Перевага українсько-європейського проєкту полягає у перспективі створення системи, яка буде менш залежною від американського експортного контролю, запасів та виробничих черг. Водночас це не розв’язує поточну проблему дефіциту: навіть за прискореного розроблення шлях від прототипу до серійного виробництва, інтеграції та формування достатнього запасу перехоплювачів вимірюватиметься роками.
Альтернативою суто пасивному нарощуванню протиракетної оборони є концепція активної оборони. Ракетні удари по об’єктах російського військово-промислового комплексу, залучених до виробництва балістичних ракет і критичних компонентів для них, здатні уповільнювати темпи випуску, порушувати виробничі цикли та збільшувати терміни відновлення запасів. Таким чином, подолання проблеми дефіциту протиракет лежить у площині нарощування можливостей програми українських крилатих та балістичних ракет.
Поточні ризики архітектури військової підтримки України
Фрагментація управління. Архітектура підтримки України складається з паралельних механізмів – коаліцій спроможностей, спільних структур НАТО, двосторонніх програм і регіональних форматів. Кожен формат виконує окрему функцію, однак без єдиного циклу планування, спільних пріоритетів і чіткого розподілу відповідальності зростає ризик дублювання закупівель.
Окремим викликом для подальшої реалізації коаліційних дорожніх карт залишається відсутність централізованого багаторічного фінансування. Хоча заявлені союзниками обсяги військової допомоги на 2026–2027 роки створюють загальну фінансову основу для розвитку майбутніх спроможностей України, ці кошти не закріплені безпосередньо за дорожніми картами коаліцій. У результаті їх виконання й надалі залежить від щорічних політичних рішень, національних бюджетів і фрагментованих пакетів допомоги.
«Вузьке горло» у поставках американських військових спроможностей. Україна та її європейські партнери залишаються залежними від Сполучених Штатів у низці критичних сфер: стратегічній розвідці, протибалістичній обороні, далекобійних і високоточних боєприпасах. У разі подальшого скорочення участі Сполучених Штатів проблема полягатиме не лише в обсягах допомоги, а й у наявності альтернативних європейських аналогів, створення яких потребує років.
Залежність підтримки від політичних і бюджетних циклів. Більшість механізмів підтримки формально орієнтовані на кілька років, однак реальне фінансування і далі залежить від щорічних бюджетів, парламентських голосувань, виборів і зміни урядових коаліцій. Це створює розрив між військовим плануванням, яке потребує передбачуваності, та політичним циклом.
Конкуренція між підтримкою України та переозброєнням країн НАТО. Європейські держави допомагають Україні в умовах потреби переозброєння власних армій. Для Сполучених Штатів додаткове навантаження створює затяжний конфлікт з Іраном, який уже призвів до значного витрачання запасів Patriot, THAAD та далекобійних високоточних ракет. Одночасно масштабне нарощування Китаєм конвенційних військових спроможностей змушує Сполучені Штати резервувати дедалі більшу частину ресурсів для стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Це посилює конкуренцію за виробничі потужності й озброєння між театрами та обмежує можливості Вашингтона компенсувати дефіцити союзників та України.
Окремим «вузьким горлом» стає спільний дефіцит ракет-перехоплювачів серед усіх країн-операторів Patriot. Для України це означає, що навіть за наявності фінансування та додаткових батарей доступ до PAC-3 залежатиме від глобального розподілу обмежених запасів між Сполученими Штатами, європейськими союзниками та іншими партнерами. У разі одночасного загострення на кількох театрах Україна ризикує опинитися в ситуації тривалої відсутності поставок PAC-3.
Формування хибного відчуття безпеки після гіпотетичного припинення вогню. Припинення активних бойових дій може зменшити політичну готовність союзників підтримувати нинішні обсяги допомоги саме в той момент, коли Україні буде необхідно відновлювати запаси та створювати стримування проти нового нападу. Росія, навпаки, може використати паузу для відновлення сил, накопичення ракет і боєприпасів та підготовки нових операцій. Водночас конфронтація, ймовірно, триватиме нижче порогу великої війни – через кібератаки, диверсії, інформаційні операції та тиск на критичну інфраструктуру. Тому припинення вогню не має автоматично означати скорочення механізмів підтримки; навпаки, саме цей період може бути вирішальним для формування спроможностей, які зроблять повторну агресію для Росії надто дорогою.
Ризик російських гібридних та інформаційних операцій. Розширення виробництва озброєнь для України та поглиблення її інтеграції з європейським оборонно-промисловим комплексом створюють додаткові цілі для російських гібридних операцій. Москва може поєднувати інформаційні кампанії та публічні погрози на адресу держав, урядів і оборонних компаній із кібератаками, розвідувальною діяльністю та диверсіями проти виробничих і логістичних об’єктів. Мета – посилення внутрішніх дискусій щодо доцільності подальшої допомоги та вплив на електоральний дискурс.
Ризики непрозорості та корупційних підозр. Терміновий характер закупівель озброєнь, залучення посередників і обмежена публічність даних про постачальників, ціни та маршрути об’єктивно ускладнюють цивільний контроль. Як наслідок, виникає простір для маніпуляцій та звинувачень у завищенні вартості. Показовим став приклад Чехії, де напередодні виборів 2025 року «ініціатива з боєприпасів» перетворилася на предмет внутрішньополітичної боротьби. Тому ключовим викликом залишається поєднання необхідної конфіденційності воєнних закупівель із достатнім аудитом і контролем, здатним мінімізувати як реальні зловживання, так і політичні ризики, пов’язані з їх сприйняттям.
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.