УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ: ЗБЕРЕЖЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ, ПЕРСПЕКТИВИ ПОВЕРНЕННЯ ТА ПРОТИДІЯ ВПЛИВУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Катерина Настояща, докторка соціологічних наук, завідувачка лабораторії соціологічних досліджень Інституту національної стійкості та безпеки

Алла Петренко-Лисак, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри галузевої соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

РЕЗЮМЕ

На кінець 2025 року статус тимчасового захисту в Європейському Союзі мали 4,35 мільйона осіб, які виїхали з України; на середину 2026-го ця цифра зросла до 4,41 мільйона. Це найбільша хвиля в історії механізму тимчасового захисту Євросоюзу і водночас унікальний стратегічний ресурс, який Україна досі майже не задіює системно. У липні 2026 року Рада Європейського Союзу ухвалила подовження тимчасового захисту до 4 березня 2028 року, і саме цей період відкриває вікно для активної роботи з утримання ідентичності та стимулювання повернення.

Емпіричну основу записки становить якісне дослідження Інституту національної стійкості та безпеки. Еміграція у переважної більшості респондентів не послабила українську ідентичність, а посилила її. Наміри повернення поляризовані: молодь орієнтується на залишення, середнє й старше покоління декларують повернення. Критичним є 3–5-й рік перебування, коли настає «точка неповернення». Нарешті, російський вплив діє не як набір окремих акцій, а як єдина мережева система з шести пов’язаних каналів: від парафій Російської православної церкви Московського патріархату до цифрових операцій і побутового рівня.

Найбільш недоінвестованим напрямом лишається протидія на інфраструктурному рівні. Асиметрія між присутністю сфери Російської православної церкви (близько 270–295 структур у п’яти країнах фокусу) і Православної церкви України (15 громад у двох із п’яти країн фокусу) має системний характер, і, за даними дослідження, жодна з держав перебування нею предметно не займається. Записка формулює дванадцять рекомендацій для Міністерства закордонних справ України. Ключові з них: активація «діаспорного ресурсу» через Представництво України при Європейському Союзі; ініціювання діалогу з Вселенським патріархатом щодо положення Томосу 2019 року, яке обмежує юрисдикцію Православної церкви України територією України, задля юридичної легалізації українських парафій за кордоном; системне фінансування суботніх шкіл та україномовної психологічної підтримки; запуск єдиного координаційного механізму діаспорної політики.

МЕТОДОЛОГІЧНА ДОВІДКА

Емпіричну основу записки становлять 100 глибинних інтерв’ю з українськими біженцями у Бельгії, Франції, Італії, Німеччині та Польщі, проведених дослідницькою групою Інституту національної стійкості та безпеки у лютому–квітні 2026 року. Рекрутинг здійснювався методом снігової кулі; дизайн якісний – він фіксує структуру явищ і механізми впливу, але не дає статистично репрезентативних часток, а найізольованіші групи у вибірці недостатньо представлені.

П’ять країн фокусу відібрано за масштабом української присутності, задокументованою активністю каналів російського впливу та доступом до респондентів.

Матеріали інтерв’ю тріангульовано з відкритими даними європейських державних структур, аналітичних центрів і моніторингових організацій; макропоказники взято з офіційної статистики. До атрибуції російського впливу застосовано консервативний принцип: кожен канал підтверджено щонайменше двома незалежними свідченнями та/або документами державних структур; кількісні діапазони є експертними оцінками Інституту національної стійкості та безпеки.

I. АСИМІЛЯЦІЯ, ІДЕНТИЧНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ ПОВЕРНЕННЯ

1.1. Масштаб і структура української присутності в Європейському Союзі

За даними Євростату, на 31 грудня 2025 року тимчасовий захист у Євросоюзі мали 4,35 мільйона осіб, які виїхали з України; станом на середину 2026 року – близько 4,41 мільйона. Розподіл між країнами гостро асиметричний: від 1 251 тисячі осіб у Німеччині та 969 тисяч у Польщі до 88 тисяч у Бельгії, 64 тисяч в Італії і 52 тисяч у Франції; поза п’ятіркою фокусу найбільші громади сформувалися в Чехії (близько 393 тисяч) та Іспанії (понад 250 тисяч). Кількісний показник, утім, не відображає стратегічної ваги. Італія з відносно невеликою поточною хвилею має найбільшу в Західній Європі усталену українську діаспору трудової міграції 1990–2000-х років: за офіційними даними, близько 230–250 тисяч осіб, а з урахуванням неформальної зайнятості оцінки сягають пів мільйона. Ця стара діаспора структурно невіддільна від нової хвилі і становить радше ресурс, ніж вразливість. Зайнятість біженців коливається від приблизно 15% у Бельгії і 32% у Франції до 37% у Німеччині та 69% у Польщі (за різними базами обліку, тому це орієнтир, а не рейтинг).

Правовий статус більшості біженців лишається тимчасовим. Політичну згоду на його подовження до 4 березня 2028 року країни Європейського Союзу дали 15 липня 2026 року, а 30 липня Рада ухвалила Імплементаційне рішення 2026/1912, чинне з 5 серпня 2026 року. За статтею 2 цього рішення захист новим заявникам надається лише за умови виконання військових обов’язків за законодавством України; на тих, хто вже мав захист на 30 липня 2026 року, вимога не поширюється. Рамку наступного етапу задає Рекомендація Ради Європейського Союзу від 16 вересня 2025 року про скоординований вихід із тимчасового захисту через інші правові статуси або стале добровільне повернення. Однак жодна з п’яти країн фокусу поки не переклала цю рекомендацію в узгоджену національну стратегію переходу до постійного резидентства. Так виникає режим тривалої правової невизначеності – «вічна тимчасовість», коли людина шість-вісім разів поспіль подовжує статус, не отримуючи ані повного інтеграційного пакета, ані ясної правової перспективи. Цей режим утримує людей у стані незавершеного вибору й посилює вразливість до маніпулятивних наративів.

Практичне наповнення тимчасового захисту при цьому дедалі більше розходиться між країнами, і для українців це означає різні життєві траєкторії на 2026–2028 роки. Німеччина рухається до жорсткішої активації: особи, які прибули після 1 квітня 2025 року, отримують допомогу за законом про шукачів притулку (близько 441 євро проти 563), а з 1 липня 2026 року допомогу «Бюргергельд» замінено на «Ґрундзіхерунг» з обов’язком приймати будь-яку посильну роботу і жорсткішим контролем заощаджень. Польща прив’язала соціальну підтримку до інтеграційної поведінки: з 2026 року виплата «800 плюс» для громадян України передбачає офіційну зайнятість одного з батьків, навчання дитини в польській школі та фактичне проживання в країні, з автоматичною щомісячною перевіркою польського Управління соціального страхування. Чехія першою відкрила регульований вихід із тимчасовості: спеціальний довгостроковий дозвіл на проживання для економічно самодостатніх осіб, зацікавленість у якому в 2026 році висловили 56,5 тисячі осіб. Спільний вектор: держави перебування переходять від безумовної гуманітарної підтримки до умовної, прив’язаної до зайнятості й освіти дітей. Для утримання ідентичності це двосічний процес – він прискорює інтеграцію і тим самим робить «якорі» у країні перебування ще важчими.

1.2. Асиміляція чи посилення ідентичності: емпірична картина

Один із ключових результатів дослідження Інституту національної стійкості та безпеки – спростування тези про «розчинення» українців у європейських суспільствах як домінантну траєкторію. У переважної більшості респондентів у всіх п’яти країнах еміграція посилила, а не послабила українську ідентичність. Найпомітніший прояв – масовий мовний перехід на українську, зафіксований навіть серед учора ще російськомовних вихідців з Одеси, Харкова та Донеччини. До нього додається активне будівництво «третіх місць» – суботніх шкіл, культурних центрів, громадських організацій. За характером ідентичності у вибірці виокремлено три типи: «свідомі українці» – найчисленніша група, для якої ідентичність є усвідомленим вибором; «пробуджені», які перейшли на українську вже за кордоном (найяскравіше у Польщі); та «амбівалентні й деполітизовані», найвразливіші до російської пропаганди.

Асиміляційний ризик натомість концентрується за віком. У дітей молодшого шкільного віку без українського мовного середовища повна асиміляція, за свідченнями батьків, можлива вже за 2–3 роки, і самі по собі суботні школи цієї динаміки не зупиняють. Для молоді 18–25 років природним «якорем» стають європейські університети й ринок праці. Літні люди через мовний бар’єр замикаються в родинному «коконі». За стратегіями адаптації повторюються шість наскрізних типів: «активні будівники», «транзитні пасажири», «інституційні лідери», «молоді інтегратори», «амбівалентні» та «ізольовані». Ядро вразливості становлять два останні типи. У вибірці найгостріший перетин – молодий чоловік у соціальній ізоляції, а найстійкіше ядро – активні жінки середнього віку.

1.3. Наміри повернення: поляризація за віком і статтю

За сьомою хвилею опитування Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців щодо намірів біженців (грудень 2025 – січень 2026), 49% біженців сподіваються або планують повернутися – проти 61% у 2024 році. Показово, що намір різко залежить від сценарію завершення війни: за відновлення територіальної цілісності про ймовірне повернення заявляють 65%, без повернення окупованих територій – лише 32%. Дані Інституту національної стійкості та безпеки деталізують: між декларацією і поведінкою існує системний розрив, у вибірці виокремлено чотири позиції. Тверде повернення характерне для старшого покоління 55+ і підприємців з активами в Україні. Повернення залежно від обставин – найбільша група, стан «активного очікування». Тверде залишення декларують переважно молодь 18–30 років і жінки з малими дітьми, які пройшли повний цикл інтеграції (школа, робота, житло). Окремо стоїть «цикл по країнах», типовий для частини підприємців і працівників сезонних галузей.

У матеріалах інтерв’ю в усіх п’яти країнах повторюється феномен «Школи-Рубікону»: після 2–3 років інтеграції дитини у місцеву шкільну систему сім’я фактично приймає рішення про неповернення «за батьків». Дитина стає найсильнішим предиктором подальшої траєкторії.

Другий часовий орієнтир – «точка неповернення», яка, за даними інтерв’ю, настає приблизно на 3–5-му році перебування. Це момент, коли сукупна вага «якорів» тут (робота, соціальний капітал, школа дітей, житло) перевищує вагу «якорів» в Україні (нерухомість, родина, соціальні зв’язки). Після цієї точки вартість повернення різко зростає, а політики повернення стикаються з опором екзистенційного порядку.

На горизонті 2026–2028 років додається новий чинник – натуралізація і перехідні статуси. Для частини хвилі 2022 року строки, потрібні для набуття громадянства чи постійного резидентства країн Європейського Союзу, почнуть спливати саме в цьому вікні. Український контекст при цьому принципово змінився: з 16 січня 2026 року чинний Закон № 4502-IX, який легалізує множинне громадянство і дозволяє набувати громадянства держав-партнерів без втрати українського. Це переводить питання з рамки «повернеться чи не повернеться» у рамку «збереже чи втратить зв’язок з Україною»: паспорт країни перебування більше не означає автоматичного розриву, і завданням політики стає перетворити множинне громадянство на канал утримання зв’язку, а не на фінальну крапку еміграції.

1.4. Ставлення до війни та Російської Федерації: домінанта і зони ризику

Домінантна позиція респондентів повсюдно у вибірці – беззаперечно проукраїнська і антиросійська. Абсолютна більшість висловлює неприйняття війни Російської Федерації проти України, підтримку Збройних сил України і застереження щодо ідеї «миру будь-якою ціною». Українці стали активними суб’єктами адвокації: акції, слухання в Європарламенті, робота з муніципалітетами.

Водночас дослідження зафіксувало низку зон вразливості. Найпомітніша – «деполяризаційний ефект» еміграції: частина респондентів відзначає, що після переїзду їхнє сприйняття «російського фактора» стало менш категоричним. Не в сенсі підтримки Російської Федерації, а в напрямі відходу від жорсткого «або-або»; найчастіше це російськомовні до війни вихідці зі Сходу України. Друга зона – вразливість до наративів «втоми від війни» після 3–4 років перебування, особливо у групах з високим психологічним навантаженням. Третя – «розрив поколінь»: для дорослих війна є визначальним досвідом, для дітей молодшого віку Україна – «казка з телефону мами».

Ці зони не роблять громаду проросійською. Вони окреслюють простір, де російська операційна робота знаходить точки входу. Інерція проукраїнської ідентичності – ресурс, який без інституційної підтримки швидко вичерпується.

II. КЛЮЧОВІ ІНСТРУМЕНТИ РОСІЙСЬКОГО ВПЛИВУ НА УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДИ В ЄВРОПІ

Аналіз матеріалів дослідження Інституту національної стійкості та безпеки у п’яти країнах, зіставлений з відкритими даними європейських державних установ, аналітичних центрів і моніторингових організацій, показує: російський вплив на українську громаду в Європейському Союзі діє не як набір ізольованих акцій, а як єдина адаптивна архітектура з шести взаємопов’язаних каналів. Сукупні витрати Російської Федерації на пропаганду й операції впливу оцінюються в 1,5–2 мільярди доларів на рік: бюджет самих лише державних медіа на 2026 рік становить 146,3 мільярда рублів за оцінкою Європейської служби зовнішніх справ. За такого масштабу симетрична відповідь неможлива й непотрібна; працювати треба точково, по вузлах найбільшої вразливості.

2.1. Інституційний хребет: Російська православна церква Московського патріархату та її сателіти

Найбільш інституційно розвинений і водночас найменш опрацьований у політиках протидії канал впливу – інфраструктура Російської православної церкви Московського патріархату. У п’яти країнах фокусу мережа сфери Російської православної церкви налічує близько 270–295 структур, а по всій Європі приблизно 560–660; паства трьох гілок оцінюється в 1,0–1,2 мільйона осіб, а витрати на закордонну мережу – у 60–95 мільйонів доларів на рік з державних і олігархічних джерел. Церковне поле складається з трьох гілок: власне Російська православна церква (пряма юрисдикція Москви), Російська православна церква закордоном і Українська православна церква Московського патріархату. Окремий випадок – Польська автокефальна православна церква: юридично автокефальна, однак у питанні української автокефалії тримається боку Москви. У Бельгії православ’я є визнаною релігією за законом 1985 року, тож клір і утримання парафій, включно з парафіями Російської православної церкви, фінансує держава. Проти цієї інфраструктури Православна церква України має у п’яти країнах фокусу 15 активних громад: 11 капеланських у Польщі і 4 в Німеччині, причому 14 з 15 капеланів служать паралельно зі світською роботою; інституційною моделлю є лише польська мережа. Поза п’ятіркою фокусу з серпня 2025 року діє капеланська місія Православної церкви України в Чехії з громадами у Брно та Празі. Ця асиметрія невипадкова: її зумовлює положення Томосу 2019 року, за яким юрисдикція Православної церкви України обмежується територією України, а парафії в діаспорі належать до канонічних повноважень Вселенського престолу.

Найважливіше тут – сама механіка залучення й утримання українських біженців у парафіяльному середовищі, задокументована у звіті Інституту національної стійкості та безпеки «Російська православна церква в Європі». У свідченнях респондентів повторюються сім практик:

• безкоштовні дитячі центри при парафіях, розраховані на матерів з дітьми;
• безкоштовні психологічні тренінги російською для травмованих і самотніх;
• матеріальна допомога через парафії для новоприбулих перших 6–12 місяців;
• мовна мімікрія: використання тризуба, богослужіння українською, назви на кшталт «Українська православна громада»;
• юрисдикційна мімікрія: «під митрополитом Онуфрієм», формально без згадки Кирила;
• систематичне збирання персональних даних парафіян («людина з блокнотом», відеоспостереження);
• залучення на марші «Росія проти війни» та 9 травня.

Особливу увагу привертають два феномени, що пояснюють, чому свідомі українські патріоти продовжують відвідувати парафії сфери Російської православної церкви. Перший – «нормалізований парадокс»: парафіянин знає, що храм належить Москві, але психологічно розділяє «літургію» і «політику», тож під час поминання Кирила молиться за Онуфрія чи Епіфанія, а «за владу» – за українських воїнів. Другий – «звуковий ландшафт удома»: російськомовна літургія структурно утримує біженця зі Сходу і Півдня України у проросійській парафії як «звук дому», а не політичний вибір. Жорстка делегітимація («не ходіть до Російської православної церкви – це Федеральна служба безпеки») не працює, бо парафіянин і так усвідомлює приналежність. Дієвим є лише інфраструктурне витіснення: українська альтернатива такої щільності й видимості, щоб вибір на її користь став легшим за підтримання парадоксу.

Найсильніший сукупний вплив і найвитонченіша задокументована мімікрія – в Італії. Модельний кейс – парафія в Мілані: «поліетнічна громада під митрополитом Онуфрієм», богослужіння чотирма мовами – під прикриттям Румунського патріархату. Формально громада зареєстрована в юрисдикції Румунської православної церкви; за свідченнями респондентів дослідження та відкритими моніторинговими даними, фактичні зв’язки і кадрове ядро орієнтовані на московську вертикаль, – тому парафія юридично невидима для правових рамок Європейського Союзу. Водночас українська присутність в Італії кратно перевищує російську (російська присутність – близько 50–120 тисяч осіб), і критична маса для альтернативи у вигляді Православної церкви України вже існує, зокрема через громади Української греко-католицької церкви. Тож Італія є потенційно найперспективнішим, а не найскладнішим напрямом.

2.2. Псевдоукраїнські структури як «вхідні точки» інфільтрації

В усіх країнах дослідження задокументовано формально українські організації, які насправді працюють у російських інтересах. Модель скрізь одна. Гуманітарна допомога виконує роль «вхідних дверей», через які поширюються наративи «миру будь-якою ціною» та «обидві сторони винні»; далі йдуть інтеграція в діаспорні заходи, вливання пом’якшувальних наративів через своїх людей у справжніх українських громадських організаціях і, зрештою, дискредитація реальних активістів. За матеріалами дослідження, системної роботи з цим каналом не виявлено: у чотирьох з п’яти країн немає ані реєстру таких організацій, ані координації між українськими консульствами й спецслужбами країн перебування.

2.3. Академічна інфільтрація і культурна «м’яка сила»

Академічний канал діє в п’яти країнах синергічно: російськомовні лектори у європейських університетах формують нейтральний або проросійський дискурс щодо війни, а наукові школи «російської славістики» продукують експертів, для яких «російський регіон» – природна оптика. Найгостріший задокументований кейс – Католицький університет Левена в Бельгії, де, за свідченнями респондентів, українська громада роками практично не могла провести власних заходів через потужне проросійське середовище, тоді як російські лекції лишаються рутинною практикою. В Італії звіт римського інституту Джино Джермані про російські наративи у шкільних підручниках зафіксував шість кремлівських наративів у 28 шкільних підручниках з географії та історії для 6–8 класів, виданих найбільшими видавництвами. Спектр – від «Київська Русь – колиска Росії» до концепту «Російського регіону», в якому Київ названо «третім містом російського регіону після Москви і Санкт-Петербурга». Культурна «м’яка сила» (концерти, «Російський дім» у Брюсселі, кінопокази) нормалізує російську присутність як «високу культуру», на тлі якої критика Російської Федерації виглядає «вторгненням політики в мистецтво».

2.4. Цифрова дезінформація

Найдинамічніший канал. За даними французької служби протидії цифровим втручанням, із серпня 2023 до березня 2025 року задокументовано 77 операцій мережі «Сторм-1516», з них 35 – безпосередньо проти України. Б’ють ці операції не по українській громаді напряму, а по європейському суспільству навколо неї, щоб підірвати підтримку України. Вплив на діаспору йде передусім через «Телеграм» – основну інформаційну платформу українців за кордоном. За матеріалами Інституту національної стійкості та безпеки і моніторингових даних, до діаспори адресовані насамперед наративи «втоми Європи від українців» та неминучого скасування виплат, страху перед мобілізацією («дістануть і за кордоном»), безперспективності повернення, а також протиставлення тих, хто виїхав, тим, хто залишився. Показовий приклад механіки – фейки «Сторм-1516», які зображують українських біженців злочинцями чи невдячними утриманцями у Франції та Німеччині. У вибірці Інституту національної стійкості та безпеки закономірність спільна для п’яти країн: менше новинного навантаження – кращий психологічний стан – більше реальної дії для України.

2.5. Побутовий і паспортно-консульський канал

Найменш видимий, але системний. Російські консульські установи в Європейському Союзі продовжують видавати паспорти українцям з окупованих територій, оформлювати нотаріальні документи, реєструвати шлюби і народження. Так виникає двоїста правова і психологічна прив’язка: біженець з тимчасово окупованих територій не може отримати частину українських документів дистанційно і змушений звертатися до російських консульств. Побутовий рівень (російськомовні школи, магазини «русскій мір», ресторани, культурні клуби) працює як «звуковий ландшафт», що структурно утримує людину в російськомовному середовищі.

2.6. Політичне лобіювання

Канал інституційно найризикованіший. Кейс «Голосу Європи», викритого бельгійськими і чеськими спецслужбами у березні 2024 року, показав систему прямої купівлі проросійських наративів у європейських парламентарів; тодішній прем’єр-міністр Бельгії Александер Де Кроо публічно підтвердив ці факти. За даними чеської розвідки, мережа платила політикам щонайменше шести країн Європейського Союзу. Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2540 (2024) і 2567 (2024) прямо визнали Російську православну церкву інструментом російського впливу і пропаганди, однак європейська імплементація цих резолюцій на національному рівні залишається фрагментарною.

2.7. Кумулятивний ефект

Головне в російському впливі – його архітектурний характер. Шість каналів не сумуються, а підсилюють один одного: інституційна присутність Російської православної церкви легітимізує культурну «м’яку силу», а вона формує аудиторію для псевдоукраїнських структур, ті просувають наративи, які резонують з цифровими операціями, а цифрові операції відкривають вікно нормальності для політичного лобіювання. Ослаблення одного каналу в одній країні систему не нейтралізує – навантаження перерозподіляється на інші вузли. Відповідь, відповідно, має бути так само мережевою і скоординованою.

III. РЕКОМЕНДАЦІЇ

Рекомендації згруповано у три пріоритетні контури; для кожної лінії визначено відповідальних.

3.1. Першочергові рекомендації (пріоритет 1)

Рекомендація 1. Активація «діаспорного ресурсу» через Представництво України при Європейському Союзі і систему посольств у п’яти країнах. Загальна кількість осіб з тимчасовим захистом у п’яти країнах – близько 2,4 мільйона, з них дорослі становлять орієнтовно дві третини. Це ресурс адвокації, економічного вкладу та політичного тиску, наразі не координований централізовано. Пропонується запустити координаційний механізм «Українська діаспорна політика 2026–2028» під егідою Міністерства закордонних справ України спільно з Міністерством соціальної політики, сім’ї та єдності України, з квартальною звітністю. Оцінна вартість – 1,5–2 мільйона євро на рік.

Рекомендація 2. Ініціювання діалогу з Вселенським патріархатом щодо положення Томосу, яке обмежує юрисдикцію Православної церкви України територією України. Юридична неможливість реєструвати парафії Православної церкви України поза канонічною територією України є структурним джерелом церковної асиметрії. Без коригування цього обмеження будь-яка інша робота на релігійному напрямі є симптоматичною. Дипломатична робота на лінії Київ – Константинополь – Фанар потребує координації Міністерства закордонних справ України з Офісом Президента, Державною службою України з етнополітики та свободи совісті і релігійними структурами.

Рекомендація 3. Створення централізованого реєстру псевдоукраїнських структур та проросійських каналів впливу. Реєстр з прозорою процедурою верифікації і механізмом оскарження, доступний Представництву України при Європейському Союзі, посольствам, українським консульствам і за запитом – партнерським спецслужбам Європейського Союзу. Джерела – Служба безпеки України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, Центр протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України спільно з європейськими моніторинговими організаціями. Ведення реєстру та передача даних партнерам мають здійснюватися з дотриманням вимог Загального регламенту Європейського Союзу про захист даних.

3.2. Другочергові рекомендації (пріоритет 2)

Рекомендація 4. Системна підтримка мережі суботніх шкіл у п’яти країнах. Суботні школи – необхідний, але недостатній інструмент збереження ідентичності дітей. Наявне покриття (за експертними оцінками, від менш ніж 1,5% у Німеччині до кількох відсотків в інших країнах) критично недостатнє з огляду на швидкість дитячої асиміляції (2–3 роки). Пропонується стартова програма фінансування приміщень, матеріалів і координаторів. Відповідальність спільна: Міністерство закордонних справ України (Представництво України при Європейському Союзі, посольства), Міністерство освіти і науки, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України.

Рекомендація 5. Програма підтримки чоловіків-біженців. Задокументовано, що чоловіки середнього віку в еміграції є групою підвищеної вразливості: втрата професійної ідентичності, «дискваліфікація», ізоляція, а в найгостріших кейсах – перехід у групи ризику (алкогольна залежність, депресія, відхід у «родинну капсулу»). Специфічно жіноча інфраструктура громад, яку створили жінки 35–50 років, для цих чоловіків не працює. Потрібні цільові програми менторства, перекваліфікації і психологічної допомоги. Відповідальність: Міністерство закордонних справ України, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, партнерські громадські організації.

Рекомендація 6. Запуск україномовної психологічної підтримки на державному рівні. Самоописані прояви психоемоційного навантаження присутні в усіх 100 інтерв’ю; у жодній з п’яти країн не виявлено системної україномовної допомоги. Пропонується пілотна дистанційна платформа з мережею перевірених психологів і психотерапевтів, з покриттям критичних вікових груп (діти 10–17, чоловіки 30–55, жінки 60+). Партнерство Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, платформ громадських організацій, з фандрайзингом Європейського Союзу.

Рекомендація 7. Економічний наратив як швидка перемога. Наявні оцінки вказують на позитивний внесок українських біженців в економіки країн перебування; внесок у валовий внутрішній продукт не тотожний чистому фіскальному ефекту. За оцінкою компанії «Делойт» для Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців, у Польщі внесок українських біженців у валовий внутрішній продукт зріс з 1,5% у 2022 до 2,3% у 2023 і 2,7% у 2024 році; зайнятість серед працездатних українців – 69% проти 75% серед поляків. Міністерство закордонних справ України спільно з посольствами може запустити координовану комунікаційну кампанію «українці – це вклад, а не тягар» у ключових засобах масової інформації п’яти країн – як пряму відповідь на наратив «втоми від війни».

3.3. Заходи третього контуру (сталість)

Рекомендація 8. Акредитація провідних діаспорних громадських організацій у реєстрі Європарламенту – інструмент інституційного просування української тематики в європейських інстанціях.

Рекомендація 9. Систематизація «швидких перемог» на муніципальному рівні: тиражування міланського прецеденту (блокування проросійських заходів у муніципальних залах через тиск проукраїнських депутатів) на інші великі міста Італії та Європейського Союзу.

Рекомендація 10. Масштабування капеланської мережі Православної церкви України за польською моделлю (одинадцять громад-капеланів; чеський прецедент розгорнуто за пів року) на країни з найгострішим дефіцитом: Німеччина – 4 наявні парафії Православної церкви України, Бельгія – 0, Франція та Італія – практично 0. Це паралельна до Рекомендації 2 лінія, яка працює навіть без перегляду обмежувального положення Томосу.

Рекомендація 11. Запровадження інституту дияконис у закордонних громадах Православної церкви України. Найстійкішим ядром громад у всіх п’яти країнах є активні жінки – саме вони створили наявну інфраструктуру діаспори. Інститут дияконис дав би цій групі канонічно оформлену роль і посилив би присутність Православної церкви України там, де бракує священиків. Питання належить до компетенції Священного синоду Православної церкви України; дипломатичний і організаційний супровід доцільно вести в одному пакеті з Рекомендаціями 2 і 10.

Рекомендація 12. Проміжний огляд ефективності всіх напрямів на кінець 2027 року для перерозподілу ресурсів на найдієвіші лінії у 2028 році.

3.4. Стратегічний горизонт

Вікно ефективної роботи закривається на межі 3–5-го року перебування хвилі 2022 року: саме у 2026–2027 роках «точку неповернення» проходить критична маса. На цей же період припадає пік потреби в психологічній підтримці та пік російської інформаційної кампанії в європейському полі. Після закриття вікна вартість будь-якої дії різко зростає, а її ефективність падає. Синхронізація трьох процесів робить 2026–2028 роки моментом, коли системна робота дає максимальний ефект з мінімальних вкладень.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Повний текст матеріалу доступний для завантаження у форматі PDF.