|
Getting your Trinity Audio player ready...
|
ОСТАННІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ
Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
Резюме
Широкомасштабна війна надзвичайної інтенсивності; вдалі стратегії асиметричної боротьби, коли у ході комбінованих бойових дій дешеві та масові озброєння, що здатні виснажувати дуже дорогу й потужну зброю; завзятість та креативність української нації, що виявилася здатною породжувати унікальні інноваційні рішення у сфері створення та розвитку нових типів зброї, а також швидко опановувати складні іноземні зразки; нарешті, дивна ситуація в країнах Європи, де вони виявилися неготовими до швидких перетворень в оборонно-промисловому комплексі, поступаючись автократичній Росії, що разом подарувало Україні можливість оборонної та оборонно-промислової інтеграції в європейський, та й, напевно, у євроатлантичний простір – усе перелічене неймовірно вплинуло трансформацію оборонно-промислового комплексу України. Звісно, є й позиції, які традиційно грають в мінуси розвитку оборонної промисловості – слабке, часом із зловживаннями, адміністрування оборонно-промислового комплексу та корупційні прояви. Але, так чи інакше, «велика війна» перетворила Україну на «мега-замовника» зброї, і, в тому числі, власного виробництва. Створено нові виміри, небачені перспективи. Матеріал напряму торкається рекомендацій, які механізми можна використати для подальшого розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу.
Оборонно-промислова ретроспектива
Короткий погляд на минуле вітчизняного оборонно-промислового комплексу та його особливості здаються важливим для усвідомлення «стель можливостей» у майбутньому. Передусім, за часів Радянського Союзу на території України майже не виробляли кінцевих зразків озброєнь і військової техніки і, навіть, станом на кінець 2010 року їх частка, за експертними оцінками, не перевищувала 8-12% від загальних обсягів продукції військового і подвійного призначення. Це військово-транспортні літаки, новітні танки та бронетранспортери, деякі системи радіолокації та розвідки, протитанкові ракетні комплекси, колісні автомобілі подвійного призначення. При цьому, вітчизняна школа бронетранспортерів та протитанкових ракетних комплексів виникла у 2000-ні роки. З іншого боку, Україна мала досить розгалужену систему виробництв важливих комплектуючих (авіадвигуни, газові турбіни для військових кораблів, бойові модулі, авіаційні ракети та інше). До того ж, на території України від Радянського Союзу залишилася дуже потужна система сервісних послуг – понад три десятки підприємств практично щодо всіх озброєнь радянської розробки. Від початку російської війни проти України у 2014 році оборонно-промисловий комплекс переважно нарощував, у першу чергу, ремонтні та модернізаційні можливості, хоча саме у цей період зародилися нові школи створення безпілотних авіаційних комплексів, наземних роботизованих комплексів, засобів радіоелектронної боротьби та бойових броньованих машин. Йдеться, передусім, про ініціативні роботи приватних підприємств, хоча деякі державні підприємства займалися засобами радіоелектронної боротьби та бойовими броньованими машинами, однак результати цього були далеко непереконливими. Наприклад, державний сектор оборонно-промислового комплексу виявився нездатним налагодити виробництво бойових броньованих машин «Дозор», а нездатність виробляти якісні бронетранспортери призвела до зриву низки контрактів з Іраком. За умов майже відсутніх державних замовлень для армії аж до середини 2022 року. Оборонно-промисловий комплекс виживав за рахунок експорту продукції, але при цьому поступово втрачав деякі школи високотехнологічної техніки та озброєнь, маючи гнітючий дисбаланс між розвиненими близько 40-50 підприємств та деградуючими близько двох сотень інших.
Внаслідок вкрай недолугого державного адміністрування оборонно-промислового комплексу в Україні були втрачені цілі школи:
- розробка та виробництво засобів гідролокації;
- розробка та виробництво систем управління для бойових ракет;
- розробка та виробництво боєприпасів (школа відновлена упродовж широкомасштабної війни);
- кораблебудування було повністю втрачене як галузь.
Таким чином, до початку широкомасштабної війни Росії експортна орієнтація оборонно-промислового комплексу та використання обігових фінансових ресурсів державних спецекспортерів дозволили йому вижити та не втратити розвиток. Наприклад, безперечний лідер оборонно-промислового комплексу – державне конструкторське конструкторське бюро «Луч», – створив протикорабельний ракетний комплекс «Нептун» (у 2020 році прийнятий на озброєння в Збройних силах України) та запропонував розробки оперативно-тактичного безпілотного авіаційного комплексу і вітчизняного зенітного ракетного комплексу (в 2016 році конструкторське бюро захистило три аванпроєкти зенітних ракетних комплексів – дальністю дії відповідно до 10 км, до 30-40 км та до 100 км), а також здійснило трансформацію радянської реактивної системи залпового вогню 9К58 «Смерч» у фактично нові реактивні системи залпового вогню «Вільха» та «Вільха-М». Крім того, державне конструкторське конструкторське бюро «Луч» разом в приватними компаніями-партнерками розробило комплекс керованого озброєння бойових вертольотів Мі-24, Мі-8, Мі-17 «524Р» з ракетами РК-2В.
З 2014 року розпочалося бурхливе зростання приватного сегменту українського оборонно-промислового комплексу, який вже з 2018 року мав домінуючу частку виконання державних замовлень – 65% і вище. З’явилися нові школи виробництва легкої бронетехніки (колісних бойових броньованих машин типу «Варта», «Новатор», «Козак» та багатоцільовий бронетранспортер Oncilla – на базі згаданої бойової броньованої машини «Дозор», що не змогли випускати державні підприємства.
Ще до «великої війни» в Україні з’явилися десятки нових типів безпілотних авіаційних комплексів та перші наземні роботизовані комплекси (до 2022 року активно виробляли безпілотні авіаційні комплекси 6 приватних підприємств, наземні роботизовані комплекси – три приватні компанії) – вперше українські наземні роботи публічно продемонстрували під час параду на честь 30-річчя Незалежності України. Також з’явилися нові комплекси радіоперешкод «Анклав», комплекс боротьби з безпілотними авіаційними комплексами «Полонез», новітній засіб радіоелектронної боротьби «Прометей-МФ5» із дальністю розвідки та пеленгування до 30 км та дальністю радіопридушення – до 25 км. Відбулося суттєве удосконалення комплексу радіоелектронної боротьби «Буковель-AD» для боротьби з безпілотними авіаційними комплексами – з 2016 року він постачався в Збройні сили України.
Приватний Краматорський завод важкого верстатобудування опанував виготовлення гладкоствольних танкових гармат після отримання Україною замовлення від Таїланду на поставку 49 танків «Оплот» у 2011 році. А вже у 2018 році це підприємство представило колісну 155-мм самохідну артилерійську установку «Богдана», ствол до якої вже був нарізним. Так народилася ще одна школа, оскільки самохідні артилерійські установки в Україні раніше не виробляли.
Попри дивну неувагу військово-політичного керівництва до ракетної тематики (на 2021 рік замовили тільки один дивізіон ракетних комплексів «Нептун», хоча Військово-морські сили України благали про три), ракетні проєкти просувалися зусиллями самих підприємств. На виставці «Зброя та безпека-21» восени 2021 року приватна компанія «Радіонікс» представила аж чотири головки самонаведення – для ракет «повітря-повітря», для зенітної ракети та ще активну радіолокаційну для ракет «повітря-повітря» середньої дальності. Щонайменше дві з них було створено завдяки експортному замовленню. Таким чином, нові оборонні технології навіть напередодні широкомасштабної війни з’являлися завдяки експортним контрактам.
Оборонно-промисловий комплекс України у період «великої війни»
Війна Російської Федерації проти України у 2022 – 2025 роках, з її надзвичайною інтенсивністю та стрімкими технологічними змінами надала чимало нових можливостей. Ключовим елементом змін стала поява на полі бою значної кількості нових, дешевих озброєнь, що виявилися здатними за рахунок масового застосування виснажувати або знищувати більш коштовні. Де-факто, відбувалася розбудова військово-технічної політики «знизу». У 2022-2023 роках певна частина підприємств оборонно-промислового комплексу була завантажена приблизно наполовину державним замовленням та ще наполовину – замовленням волонтерських організацій. При цьому оборонно-промисловий комплекс отримав постійний зв’язок із фронтом – це дозволило стрімко реагувати на швидкі зміни потреб Сил оборони України.
У липні 2022 року Міністерство цифрової трансформації започаткувало «Армію дронів», а в 2023 році – технокластер Brave1, який став ділянкою для розвитку технологій, з акцентом на роботу приватного оборонно-промислового комплексу. Пізніше у Brave1 з’явився конкурс Hackathon – перші в історії оборонно-промислового комплексу України спроби постановки завдань науково-промисловим структурам з боку замовників, через що Brave1 навіть називають «українською DARPA».
Завдяки зусиллям непрофільних відомств – Служби безпеки України та Головного управління розвідки Міністерства оборони України, – розпочалися серійні виготовлення морських надводних дронів (або морських роботизованих комплексів – морських роботизованих комплексів), які дозволили вичавити російські кораблі з західної частини Чорного моря. Це цілком нова школа, бо морські роботизовані комплекси ніколи не вироблялися в Україні. У 2024-2025 роках кілька приватних компаній підійшли до створення підводних дронів.
У ході широкомасштабної війни тільки одна приватна компанія «Українська бронетехніка» вийшла на рівень виробництва 1200 мінометів (60/82/120 мм) на рік та 240 тисяч мін на рік (60/82/120 мм). Підприємство збільшило виторг у 2023 році у 100 разів – зі 103 млн грн до 13 млрд грн та продовжило зростати у 2024-2025 роках.
У 2023 році на Краматорському заводі важкого верстатобудування запустили у серійне виробництво самохідні артилерійські установки «Богдана» вже з автоматом зарядження, а ще через рік завдяки інвестору довели виробництво до 18 одиниць на місяць.
Загалом на фронті, за свідченням військових, станом на початок літа 2024 року за рахунок використання безпілотників різного типу (розвідників, ударних, камікадзе – дальністю дії від 0,1 до 50 км) виконувалося понад 50% бойових завдань. Левова частка безпілотних авіаційних комплексів була саме українського виробництва. Зрештою, саме завдяки оборонно-промисловому комплексу в лютому 2024 року у складі Збройних сил України з’явилися Сили безпілотних систем.
Генеральний штаб Збройних сил України повідомив, що у ніч на 31 травня 2024 року Збройні сили України завдали ракетний удар по нафтобазі в Російській Федерації кількома ракетами «Нептун». Відбулося перше використання вітчизняних ракет для ударів по об’єктах на території Російської Федерації, у модифікації «земля-земля» як «довгий Нептун». При цьому йшлося вже про суттєву модернізацію крилатих ракет «Нептун», зокрема збільшення дальності пуску, збільшення маси бойової частини та вдосконаленні системи наведення також. У березні 2025 року, згідно з офіційним повідомленням, «Нептун» збільшив дальність до 1000 км. Крім того, за підсумками 2024 року виробництво крилатих ракет в Україні збільшилося у вісім разів. Обсяги виробництва забезпечили регулярне використання вітчизняної балістичної ракети та «довгого Нептуна». Серед нових ракет при цьому було названо компактні крилаті ракети – «Паляницю», «Пекло», «Руту», а також раніше публічно не представлену ракету «Барс», які нерідко згадували як «ракети-дрони».
У 2024-2025 роках відбулося відчутне нарощування Україною власних виробництв зброї, головним чином, різних типів безпілотних систем, але також і ракет, засобів артилерії, боєприпасів, різних типів бойових броньованих машин, засобів радіоелектронної боротьби, автоматизованих систем управління та засобів зв’язку. Вже з осені 2023 року з’явилися ударні безпілотні авіаційні комплекси з вагою бойової частини у 30 кг та дальністю ураження 800 км. У 2025 році – до 1500 км, а випробовували й до 3000 км. Поява в червні 2024 року безпілотного авіаційного комплексу Nemesis збільшила «сіру зону» для противника до відстані понад 20 км. У 2024 році Міністерство оборони допустило на фронт понад 330 типів безпілотних авіаційних комплексів; понад 95% з них – українського виробництва. До травня 2025 року вже кодифікували та допустили до експлуатації вже близько типів 40 дронів на оптоволокні. А більше десятка вітчизняних претендентів пройшли випробування як альтернативні дрони китайським безпілотним авіаційним комплексам Mavic.
До травня 2025 року Агенція оборонних закупівель вже законтрактувала 8000 наземних роботів. Українська сторона продовжувала дивувати противника та міжнародних партнерів креативними, інколи унікальними рішеннями. Якщо в 2024 році завдяки використанню ракет класу «повітря-повітря» Р-73 у вигляді зенітних ракет на морських роботизованих комплексах вдалося збити російський гелікоптер, то в травні 2025 року вперше в історії воєн російський винищувач Су-30 збили ракетою AIM-9, запущеною з морського дрона «Magura». В 2025 році також стало відомо про ще одне інноваційне рішення: інженери розробили військовий зенітний ракетний комплекс на базі позашляховика HMMWV – з керованими ракети класу «повітря-повітря» P-73. А під час засідання одного з провідних вітчизняних об’єднань підприємств оборонно-промислового комплексу було повідомлено, що на початку 2025 року в країні кодифіковано зенітний ракетний комплекс українського виробництва.
У травні 2025 року провідні військові Збройних сил України попередили: поле бою радикально зміниться вже влітку: на фронті з’явиться суцільна kill-zone завширшки до 40 кілометрів (через те, що бойові дії вестимуться майже виключно дронами).
Україна справді змінила поле бою сучасної війни, протиставивши традиційним озброєнням асиметрічні. При цьому відбулося дуже значне нарощування потужностей оборонно-промислового комплексу. Завдяки цим новаціям досягнення оборонно-промислового комплексу почали визнавати на Заході – в Європі та Сполучених Штатах. Останнє стає основою для подальшого зростання, включно спільного виходу на світовий ринок озброєнь.
Військово-технічне співробітництво України з країнами Європи як частина шляху до гарантій
Після низки кроків Сполучених Штатів Америки у бік віддалення від союзників з НАТО для країн Європи питання створення континентальних бойових спроможностей без Штатів Америки на дуже конкретне завдання. Для України ж з’явилися нові можливості у реалізації повноцінної інтеграції у європейський оборонний та оборонно-промисловий простір. При цьому цілком реалістичним для України виглядає апелювання до вже укладених безпекових угод із країнами НАТО, включно зі Сполученими Штатами.
При цьому сучасне військово-технічне співробітництво може мати кілька форм.
Передусім, може бути продовжене та розширене фінансування українського оборонно-промислового комплексу за так званою «данською моделлю». Національний оборонно-промисловий комплекс у 2024 році отримав понад 1,5 млрд доларів на виробництво зброї для Сил оборони України – донорами виступили Данія, Канада, Нідерланди, Литва, Велика Британія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Сполучені Штати Америки та Європейський Союз. У квітні 2025 року Європейський Союз прийняв рішення виділити мільярд євро у вигляді грантів на оборонно-промисловий комплекс України. На початку травня 2025 року комісар Євросоюзу з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс висловився за подвоєння військової підтримки Україні шляхом закупівлі озброєння у місцевих виробників. Комісар наголосив, що вартість озброєння, виробленого в Україні, приблизно вдвічі нижча, ніж аналогічного озброєння з Євросоюзу або Сполучених Штатів. Реальну вартість підтримки Європейського Союзу він оцінив у 80 млрд євро. Крім того, в Євросоюзі з’явився новий інструмент – гарантовані безпекові кредити Євросоюзу, які дозволяють державам-членам фінансувати військові закупівлі для України.
Той факт, що Україна сама стала потужним ринком, створив ще один потужний козир. За даними SIPRI, Україна стала найбільшим у світі імпортером основних видів озброєнь у період 2020-2024 роках, збільшивши імпорт майже у 100 разів порівняно з 2015-2019 роках. Тож, відбулося неабияке зростання зацікавленості іноземних компаній та інвесторів у співпраці з вітчизняними виробниками. Важливим здається відпрацювання досить великого різноманіття форм співпраці – від купівлі-продажу до створення спільних розробок та навіть хабів з виробництва зброї. Ключовою перевагою України, яку вже усвідомили та прийняли західні партнери, є висока швидкість вітчизняних виробництв та достатньо відчутна дешевизна – це підтверджено низкою реалізованих проєктів.
Безпрецедентним тестуванням оборонно-промислового комплексу стало запровадження Данією нової моделі співпраці – через фінансування у 2024 році виробництва для українського війська 18 самохідних гаубиць «Богдана», які передали в Збройні сили України вже через два місяці. Відбулася справді унікальна подія: невідоме приватне підприємство перевершило за темпами виробництва французький Nexter (випускає 6-8 одиниць самохідних артилерійських установок Caesar на місяць). Є заяви, що нині приватний виробник самохідних артилерійських установок «Богдана» досяг темпу близько 20-36 од. на місяць (хоча напевно в цю цифру пораховано й причіпні гармати «Богдана»). Але головним показником є те, що українська «Богдана» коштує приблизно 2,5 млн доларів, тоді як французька гаубиця Caesar – понад 4 млн доларів. Тут варто згадати розрахунки аналітичного центру Breugel, який самохідні артилерійські установки Caesar оцінює у 6 млн євро, а найвищий показник вартості самохідної артилерії надав німецьким самохідним артилерійським установкам PzH 2000 та RCH 155, де оціночні цифри складають відповідно 17 млн євро та 11,08 млн євро.
Схожа історія відбувається і з артилерійськими боєприпасами. За час широкомасштабної війни снаряди до гаубиць подорожчали з 800 до 8000 доларів на початку 2024 року. Тоді як український оборонно-промисловий комплекс здатен зробити такий боєприпас за 1,8 тис. доларів. Щоправда, досвід 2024 року не був абсолютно переконливим – недолугість та зловживання промислового менеджменту державного сектору оборонно-промислового комплексу призвели до провалів виробництва снарядів радянських калібрів, а також мін 120 мм і 82 мм щонайменше одним державним підприємством.
З іншого боку, «Українська бронетехніка» домовилася про співпрацю з чеською Czechoslovak Group щодо спільного виробництва 155-мм снарядів – до 100 тисяч боєприпасів у 2025 році та до 300 тисяч боєприпасів у 2026 році. Пізніше було деталізовано, що «Українська бронетехніка» виготовлятиме також танкові та 105-мм артилерійські боєприпаси – компанія отримала від європейського оборонного холдингу Czechoslovak Group ліцензії на виробництво танкових та артилерійських снарядів. А також із дронами: наприкінці 2024 року американська AeroVironment погодилася на локалізацію в Україні виробництва вже відомих Збройним силам України ударних дронів Switchblade 600. А турецький Baykar планово закінчить будівництво заводу в Україні в серпні 2025 року. Потужності заводу будуть здатні виробляти близько 120 безпілотних авіаційних комплексів на рік, при цьому Україна може обрати як безпілотні авіаційні комплекси Bayraktar TB2, так і новий безпілотник Bayraktar TB3, який перевершує свого попередника в усіх характеристиках та може нести корисне навантаження до 280 кг.
Литва у жовтні 2024 року оголосила про інвестиції у 10 млн євро у виробництво української ракети «Паляниця». Зі свого боку, українська компанія збудує у Литві завод з виробництва вибухівки нового покоління – старт заплановано на 2025 рік.
При цьому деякі українські технології, наприклад, радіоелектронної боротьби, випереджають можливості як російських, так і західних систем – це визнають на Заході. А український комплекс радіоелектронної боротьби «Ліма» вже здатний виводити з ладу систему наведення російських планерних бомб. На цьому етапі має місце відсутність знань у європейських партнерів ефективності частини озброєнь та військової техніки, і, особливо, їх стійкості щодо нових загроз. Як ілюстрація, Альянс «Нова енергія України», один із потужних приватних розробників дронів та засобів радіоелектронної боротьби, разом із німецькою компанією Diehl Defense забезпечує системами захисту зенітні ракетні комплекси IRIS-T та нові самохідні артилерійські установки RCH 155 виробництва KNDS сучасними засобами радіоелектронної боротьби. І це елемент військово-технічного співробітництва нового типу, якого ніколи не було раніше.
В Україні з’являється усе більше інноваційних рішень в оборонно-промисловому комплексі, які можуть системно цікавити партнерів у Європі, а можливо, й військово-технічне співробітництво стане частиною нового співробітництва із Сполученими Штатами Америки. Адже дві українські компанії вже обрані американським замовником (Defense Innovation Unit) для створення прототипів безпілотників для Штатів у рамках проєкту ARTEMIS, і це може стати лише першою ластівкою. Західні фахівці вже визнають, що українським зброярам вдається створювати й масштабувати досить ефективну сучасну зброю, яка при цьому відчутно дешевша за західні аналоги.
В Європі також визнають українські технологічні переваги безпілотних авіаційних комплексів: у квітні 2025 року стало відомо про дискурс щодо того, як Україна перевершує Захід у виробництві якісних та більш дешевих дронів. Йшлося про поставки Збройним силам України німецьких безпілотників від компанії Helsing. Bloomberg процитувало українського військового Сил безпілотних систем Збройних сил України: «Ми говоримо про продукт, який виготовлений з дешевих компонентів і продається як передова технологія». За його словами, німецький безпілотний авіаційний комплекс 120 HF-1 коштує не більше 100 тисяч гривень (2200 євро), а продавався по 1700 євро за один дрон.
Самому оборонно-промисловому комплексу України для якісного забезпечення армії потрібні не тільки гроші, а й деякі високотехнологічні компоненти – оптика, гіроскопи, датчики, контролери руху. За рахунок цього можна досягти технологічної переваги над противником. У згаданому Альянсі «Нова енергія України» наводять приклад, що існуючі підходи до організації технологічної допомоги не дозволяють отримати ключовий елемент створюваного підприємствами об’єднання сучасного підводного дрону, оскільки потрібна інерційна система західного виробництва, яка, до того ж, коштує майже стільки ж, скільки увесь підводний апарат.
Ще один потужний механізм військово-технічного співробітництва – спільні виробництва та збільшення участі у них за рахунок опанування ліцензійних виробництв. У найбільш розвиненому форматі це вже перехід до спільних розробок зброї та входження України у міжнародні клуби з розробок та виробництва нових типів зброї.
Після низки перемовин у 2024-2025 роках з’явилися контури спільного з Італією виробництва сучасних зенітних ракетних комплексів та зенітних ракет до них малого та середнього радіусів дії – до 45 км. Це модульні зенітні ракети CAMM (Common Anti-Air Modular Missile) та CAMM-ER – вони сумісні як із пусковими установками MAADS, так і можуть бути інтегровані у модернізований зенітний ракетний комплекс SAMP/T NG. Від країни НАТО беруть участь італійське відділення MBDA та компанія Leonardo, від України – п’ять підприємств, з яких три – приватні.
Іншим вагомим для України проєктом має стати спільне виробництво ракет для результативної протидії дронам з компанією Thales Belgium. Ці ракети будуть споряджені новою бойовою частиною, що спеціально розроблена вже з урахуванням війни в Україні в 2022-2025 роках. Так, 70-мм ракета FZ275 LGR матиме всередині заряд вибухівки та кілька тисяч сталевих кульок, що забезпечить ефективну протидію ударним безпілотникам типу Shahed.
У 2025 році норвезький виробник зенітних комплексів Kongsberg заявив про намір інтегрувати ракети-перехоплювачі вже українського виробництва у системи NASAMS.
А в британському парламенті в середині квітня цього року заговорили про виробництво української зброї в країні – в межах спільного хабу оборонно-промислового комплексу. І це вже історія не про посилення Збройних сил України, це й про обмін технологіями, бо частина зброї вироблятиметься для британського війська. Компактну крилату ракету «Пекло» вже розглядають як один з варіантів озброєння, що може випускатися у Великій Британії.
Французька оборонна компанія Thales спільно з акціонерним товариством «Укроборонпром» створюють спільне підприємство на території України. Естонська оборонна компанія Frankenburg Technologies оголосила, що почне виробництво ракетних систем в Україні. Фінська компанія Insta Group Oy спільно з українськими фахівцями розробила та представила новий ударний дрон Steel Eagle ER для Збройних сил України. Литва разом із партнерами з України будують завод вибухових речовин нового покоління. Акціонерне товариство «Укроборонпром» та данська Weibel Scientific будуть розробляти та виробляти радари.
Спільне масштабування озброєнь може бути і українського виробництва. Скажімо, вдале застосування вітчизняних крилатих ракет, зокрема модифікованої версії на базі ракети Р-360 МЦ, названої «довгим Нептуном», цілком претендує на спільне виробництво. А у 2024 році в медіа вже кілька разів згадувалася Румунія як потенційний партнер для спільного виробництва. Також іспанський виробник спецтехніки Tecnove виготовлятиме для європейського ринку бронеавтомобілі українського науково-виробничого об’єднання «Практика» ‒ в рамках створеного об’єднання Human & Safe Systems, яке здійснюватиме ліцензійне виробництво українських бронемашин на потужностях іспанського виробника та просуватиме на ринках (йдеться про тактичні автомобілі «Джура», а також бронеавтомобілі «Козак» неназваної модифікації).
Щодо перспективних ракетних розробок на майбутнє, то українському оборонно-промисловому комплексу можна було б презентувати себе у партнери для кількох проєктів. Наприклад, з компанією MBDA, де розробляють ракети нового покоління FC/ASW, які називають наступницями Taurus, та Storm Shadow/SCALP. Або з Німеччиною, яка створює нову ракету RCM² дальністю ураження 500 км – без комплектуючих Сполучених Штатів Америки. На відміну від крилатих ракет Taurus, ракета RCM² буде запускатись із різних платформ, включно реактивні системи залпового вогню та військово-транспортного літака. Крім того, є перспективний європейський проєкт ELSA (European Long-Strike Approach) зі створення далекобійних ракет дальністю дії 2000 км. Не говорячи вже про Францію, яка з листопада 2024 року оголосила про намір створити власну балістичну ракету дальністю 1000 км – Україна із вже наявними розробками у цій сфері цілком може запропонувати участь та кооперацію у виробництві.
Варто наголосити, що питання синергії оборонно-промислового комплексу України з західними оборонними компаніями полягає у об’єднанні зусиль саме у галузі спільних розробок (R&D) та спільного удосконалення зброї, де унікальний внесок української сторони може полягати у швидкому випробуванні та визначенні напрямків удосконалення, а внесок західних фахівців у забезпеченні цього процесу наявними високотехнологічними рішеннями та ресурсами. При цьому, завдяки оперативному зворотному зв’язку з фронтом є можливість спільного швидкого отримання інформації про тестування нової зброї на війні та доопрацювання сучасних зразків зброї для забезпечення переваги. У зв’язку з такими проблемами фахівці оборонно-промислового комплексу і Сили оборони України просувають ідею, щоб в рамках створення корпусів в Силах оборони було запроваджено дослідно-бойові підрозділи та можливість для командування цих корпусів (і, ймовірно, найбільш вагомих тактичних з’єднань) закуповувати деякі типи озброєнь – безпілотників усіх видів, засобів радіоелектронної боротьби, зв’язку та частини боєприпасів. Ідея заслуговує на особливу увагу через те, що винятковим козирем українських новітніх оборонно-промислових структур є їх безпосередня близькість до лінії зіткнення, а іноді й присутність полі бою, що надає миттєвий зворотній зв’язок щодо рівня ефективності нових типів зброї. Тим більше, що нерідко структури оборонно-промислового комплексу створені із ветеранів армії, колишніх досвідчених військових, які одночасно є інженерами та винахідними (а інколи й продовжують участь у бойових діях). При цьому, представники і, тим більше, керівники високотехнологічних західних компаній не мають можливості отримати дані щодо практичного тестування зброї на війні, або отримують інформацію через місяці, що суттєво гальмує провадження сучасних інноваційних рішень. Можливість тестувати сучасні західні озброєння та брати безпосередню участь у їх удосконаленні створюють унікальні можливості щодо розвитку військово-технічного співробітництва з іноземними державами.
Перші результати у розвитку військово-технічного співробітництва в напрямку спільних розробок та, зокрема, із залученням приватного сектору оборонно-промислового комплексу України вже з’явилися наприкінці 2024 – початку 2025 року. Скажімо, на початку травня 2025 року демонструвався український безпілотник «Булава», розроблений українсько-чеською компанією UAC – він оснащений сучасною потужною кумулятивно-термобаричною бойовою частиною масою 3,6 кг та може уражати цілі в радіусі до 60 км. А шведська Saab обрала у партнери для спільних розробок українську приватну компанію Radionix. Очевидно, це перші спроби, які варто масштабувати.
«Домашні завдання» українського оборонно-промислового комплексу
Державі потрібно активно напрацювати механізми гарантій для інвесторів та філій іноземних компаній в Україні, передбачити максимально можливу дерегуляцію усіх процесів та спрощену державну політику, яка б сприяла притоку інвестицій в оборонно-промисловий комплекс.
Є ще одна справа надвисокої ваги – організація та стимуляція виробників компонентів озброєння. Україна вже проголосила інвестування на рівня одного мільярда гривень у цю справу – Міністерство економіки запустило грантову програму, коли підприємства зможуть отримати грант для закупівлі обладнання на умовах співфінансування – 50% покриває держава, а 50% ‒ виробники.
Є намагання подолати цю проблему «знизу» ‒ у березні цього року в Сили оборони України передали першу партію локалізованих FPV-дронів, що були зібрані повністю із українських комплектуючих, включно з камерою та іншою електронікою. Але питання тепер у масштабуванні цих ділянок та вихід на системну роботу з розвитку таких виробництв. Це має дозволити позбутися залежності від Китаю. Щоб перетворитися на впливових міжнародних гравців у цьому сегменті, потрібна повна лібералізація і можливість виробництва, локалізації компонентів в Україні. Без цього вихід на міжнародний ринок безпілотників з китайськими комплектуючими може бути фальстартом. А розвиток компонентної бази неможливий без подальшої дерегуляції всієї системи.
За визначенням найбільш досвідчених промисловців, перевагу на війні майбутнього отримає та сторона, що буде здатна опанувати друк компонентів зброї, у першу чергу, для двигунів для ракет і дронів. Україна вже зробила перші кроки, але попереду великий шлях, до якого було б варто залучити іноземних партнерів. На початку квітня 2025 року Міністерство оборони Великої Британії вже уклало контракт із компанією Babcock на розробку концепції, яка дозволить українським військовим використовувати 3D-друк для виготовлення запчастин безпосередньо в польових умовах. У листопаді 2024 року Babcock передала британській армії першу партію запчастин, виготовлених за допомогою 3D-друку – деталі, створені в межах програми TAMPA, надійшли у війська для ремонту широкого спектра військової техніки.
Оскільки існує розрахунок зробити перші кроки експорту зброї з партнерами, слід потурбуватися щодо усунення штучних організаційних перепон. Варто згадати, що очільник Rheinmetall Армін Паппергер висловився про «надто повільний процес створення компаній» в Україні. «Наприклад, ми вирішили створити підприємство з часткою 51% у Rheinmetall – раніше таке в Україні було неможливо, – розповів він, – адже контрольним пакетом мали володіти державні підприємства». Проте наявність контрольного пакету у самого концерну – це та концепція, за якою Rheinmetall працює в усьому світі. Процес узгодження тривав кілька місяців. Висновок тут один – якщо Україна хоче працювати із західними оборонними компаніями, тим більше, виходити з ними разом на світовий ринок, потрібно швидко вчитися працювати за міжнародними правилами та стандартами – як у культурі виробництв, так і в сфері організації процесів. Це – життєва необхідність для розвитку оборонно-промислового комплексу, включно з його успіхом на глобальному ринку, адже Україна вже є частиною Європи та має один із передових оборонно-промислових комплексів на континенті.
Нарешті, розвиток оборонно-промислового комплексу гальмується та гальмуватиметься у подальшому без завершення реформи державного сектору. Некомпетентність та безвідповідальність промислового менеджменту державного оборонно-промислового комплексу спирається на безкарність, відповідно за умов збереження такої ситуації ризики виробництв ключових типів української зброї зростатимуть.
У той час, коли російсько-українська війна 2014-2025 роках є по суті змаганням технологій, відсутність реформування оборонно-промислового комплексу України перетворилося на загрозу національній безпеці. Хоча концепцію трансформації «Укроборонпрому» було відпрацьовано ще у 2021 році на прикладі холдингу «Радарні системи», до якого мало увійти близько двох десятків профільних підприємств, планів ліквідації «штучного керуючого центру» досі немає. Акціонерне товариство «Укроборонпром» став штучним інструментом ганебного втручання Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України у господарську діяльність промислових підприємств. До того ж, некомпетентність і зловживання наявного промислового менеджменту щодо організації та виконання програми з виробництва мін і боєприпасів у 2023-2025 роках створила передумови для часткового зриву цієї програми. На жаль, до відповідальності керуючі особи не притягнуті, і поки ситуація виглядає як перспектива покарання тільки виконавців. Слід підкреслити, що такий стан речей може негативно вплинути на відношення західних партнерів України до інтеграції оборонно-промислового комплексу в євроатлантичний простір.
Висновки та рекомендації
До початку широкомасштабної війни Російської Федерації у 2022 році експортна орієнтація оборонно-промислового комплексу забезпечила його виживання та розвиток. Нині повернення України на світовий ринок озброєнь виглядає необхідним, але процес має бути надзвичайно обережним – з акцентом на торгівлю від імені партнерів або з партнерами.
Ліквідація акціонерного товариства «Укроборонпром» є вкрай необхідним чинником забезпечення розвитку оборонно-промислового комплексу. Міністерству з питань стратегічних галузей промисловості України необхідно у 2025 році завершити формування галузевих холдингів, після чого ліквідувати керівну ланку у вигляді акціонерного товариства «Укроборонпром». Правонаступниками за міжнародними угодами мають стати галузеві холдинги або їх ключові підприємства. На жаль, вже є ознаки розчарування деяких партнерів, які пішли шляхом створення спільних підприємств або проєктів безпосередньо з акціонерним товариством «Укроборонпром», а не з профільними підприємствами. Україні слід терміново вийти на рівень адекватних «правил гри» з іноземними партнерами. Спецекспортери зі складу акціонерного товариства «Укроборонпром», як і спецекспортери Міністерства оборони України, мають трансформуватися у інвестиційні та виробничі компаніями.
Військово-технічне співробітництво стає ключовим чинником зростання оборонно-промислового комплексу. Але саме Міністерство оборони України як головний замовник озброєнь має здійснювати визначення пріоритетів, формувати напрямки удосконалення та уніфікації озброєнь, а також здійснювати керівництво військово-технічному співробітництву, в тому числі у частині визначення українських виробників для спільних проєктів. Вищою, найбільш бажаною формою військово-технічного співробітництва мають стати спільні проєкти та спільні розробки зброї – саме синергія України та партнерів може забезпечити технологічні переваги.
Міністерство оборони України в рамках довготривалого планування потреб має здійснювати кроки (спільно з іншими, суміжними міністерствами, зокрема Міністерством з питань стратегічних галузей промисловості України та Міністерством економіки) щодо розвитку озброєнь. При цьому, військове відомство виступає організатором та координатором (як замовник) інтеграційних робіт та створення консорціумів для розвитку озброєнь; виконавцем має бути промислове міністерство. Центр розвитку технологій формується у структурі Міністерства оборони – як головний центр прийняття рішень у вигляді замовлень та здійснення координації зусиль від імені держави, тоді як виконавчі ділянки можуть розвиватися в інших міністерствах та відомствах, а також у науково-дослідних структурах, вищих навчальних закладах, недержавних об’єднаннях підприємств або в окремих підприємствах. Цілком логічним буде також залишити «точкою входу» для нових розробок вже наявну ділянку – урядовий техно-кластер Brave1. Приклад наявності в Силах оборони України 330 типів безпілотних авіаційних комплексів, які не можуть пробити протиповітряну оборону Москви, є свідченням недосконалості військово-технічної політики у цій сфері. Очевидним центром тут мають стати Сили безпілотних систем (або потрібно утворювати єдиний міжвідомчий центр щодо розвитку усіх типів безпілотних авіаційних комплексів).
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення аналітичних спроможностей прийняття рішень у сфері зовнішньої політики за допомогою громадянського суспільства» Центру міжнародної безпеки за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні (Київ).